Український дипломат розповів про ключові меседжі саміту G20

Поділитися:

Саміт G20 як поразка Заходу та загроза українським інтересам. Позиція африканських країн щодо російської агресії. Зменшення впливовості США у світі та політика Вашингтона щодо українсько-російської війни.

1.Одним з підсумків роботи саміту групи G20 стало ухвалення відповідної декларації, яка містить пасажі, що стосуються ситуації в Україні. І це зрозуміло, бо на сьогодні наслідки російської агресії носять вже глобальний характер, і так чи інакше стосуються всіх. Саме з цього пункту учасники саміту мали значні розбіжності. Зокрема, США та інші демократичні країни наполягали на включенні до тексту тези з осудом Росії. Утім, для Росії як учасниці саміту будь-які тези в документі, які б засуджували її дії, були неприйнятними. Крім того, деяким з країн-учасниць осуд Росії та засудження винної сторони було непотрібно і не цікаво. А для Індії, яка готувала і проводила саміт, важливість підсумкової декларації взагалі визначалася не стільки її змістом, скільки самим фактом ухвалення. Бо ж відсутність підсумкового документа означала б провал у її роботі з організації заходу. Таким чином, вона і вела лінію, так би мовити, «і вашим, і нашим». Україна, яка учасником зустрічі не була, оскільки не є членом групи Великої двадцятки, відповідно не могла просувати свої інтереси. Натомість наші союзники відстоювали інтереси України, але так, як вони їх розуміють, що не завжди співпадає з українським баченням. Тому у підсумку, як на мене, «і вашим, і нашим» перетворилося на простеньке «вашим», тобто російським, і аж ніяк не українським. Такому розвитку подій сприяло також те, що документи подібних заходів готуються на основі консенсусу. Тобто, пункти, з яких не вдалося подолати розбіжності, до остаточного тексту не включаються. За цих умов незгоди Росії було достатньо для того, щоб заблокувати критику на свою адресу. Більше того, вона могла заблокувати ухвалення документа в цілому. А окрім українського питання, документ містив й інші, які стосувалися глобальної економічної проблематики і були важливі, власне, для всіх. Російський шантаж вчергове спрацював, бо запобіжних механізмів проти нього поки не вироблено.

2.На моє переконання, наше МЗС абсолютно справедливо висловило своє розчарування змістом декларації. Справа у тому, що прописані у декларації нейтральні формулювання, заклики до всіх «жити дружно» стали кроком, а то й кількома кроками назад, у порівнянні як з попередньою, минулорічною декларацією  групи G20 (засуджувала дії Росії в Україні), так і цьогорічною резолюцією Генеральної асамблеї ООН (у ній 141 голосом вимагається від Росії, зокрема, негайно вивести свої війська з окупованих українських територій). Не бачу геть ніякої розумної причини, з якої необхідно було вставляти у декларацію банальні пасажі, які, фактично, розмивають та нівелюють попередні позитивні для України рішення світового співтовариства та відбілюють Росію.

Звичайно, можна сказати, що позитивні для України тези у документах міжнародних організацій стосовно російської агресії прямо й безпосередньо на дії Росії не впливають. І це так. Однак, вони є дієвим засобом морально-психологічного тиску на Москву та формуванням у світі її відповідного іміджу. Тому навіть найменше відбілювання Москви тут недопустиме.

3.Взагалі питання ставлення до України та російської агресії країн, так званого, глобального півдня чи тих же африканських країн достатньо складне. На це ставлення впливає чимало факторів. Наприклад, у деяких африканських країнах у підсумку геноциду одними народностями (племенами) інших було вбито більше мільйона людей. Ще мільйони людей страждають від голоду. Наскільки нас тут в Україні це хвилювало? Та практично ніяк. Все це відбувалося далеко від нас і Україну безпосередньо не зачіпало. Так само і війна в Україні відбувається далеко від Африки. Причини цієї війни їм байдужі. Як вона закінчиться – також.

Крім того, для чимало африканських  країн сприймають Україну як провідника інтересів США та інших країн Заходу, колишніх колонізаторів цього континенту. У їхніх очах ми є союзниками неоімперіалізму і неоколоніалізму. Росія ж, яка не мала колоній в Африці, все ще є для них символом боротьби з імперіалізмом (радянська пропагандистська спадщина). Те, що Україна веде, власне, антиколоніальну війну з імперською Росією, вони не знають і знати не можуть. Отже, і симпатії в українсько-російській війні у багатьох африканців знаходяться саме на боці Москви.

4.З усього цього, ми, звичайно ж маємо зробити певні висновки. Причому, на тривалу у часі перспективу. Так, ми не повинні ні забути, ні пробачити Індії її позицію стосовно відображення української тематики у підсумковій декларації. Забувати і пробачати такі епізоди означає стимулювати їх нескінченне повторення у майбутньому. Думаю, дуже було б непогано з часом, нехай навіть значним, побачити, як Індія, наприклад, обходиться без української сільськогосподарської продукції. Що стосується країн Африки, то Україні необхідно значно більше працювати з ними, урізноманітнювати форми зв’язків, активно роз’яснювати свою позицію, шукаючи точки дотику в інтересах тощо. Таке завдання офіційно поставлене на порядок денний, але, на жаль, з низки причин, у т.ч. об’єктивних, цю роботу поки не вдається вивести на належний рівень.

5.Крім того, підсумкова декларація G20 містить положення, які прямо суперечать інтересам України, і є фактором загрози її безпеці. Йдеться про заклик до поновлення дії зернової угоди шляхом, зокрема, послаблення санкцій щодо Росії. Звичайно ж, це в інтересах низки країн, які відчувають нестачу продовольства, сировини для вироблення добрив тощо. Але реалізація таких вимог відкриє доступ Росії на зовнішні ринки та дозволить отримувати додаткові кошти для подальшої агресії проти України та ще й за рахунок украденого у нас же зерна.

На жодні подібні кроки Україна,  попри будь-який тиск, у жодному разі погоджуватися не повинна. Більше того, необхідно вжити заходів, щоб всі оті країни, які ратують за послаблення санкцій проти Росії заради поновлення зернової угоди, взагалі перестали отримувати будь-яку українську сільськогосподарську продукцію. Хочете її мати, то йдіть і тисніть на Росію, – нехай припиняє агресію і виводить окупаційні війська з української території. Ці країни мають відчути, що не лише Росія, але й Україна може впливати на ситуацію. Тому потрібно враховувати не лише російські забаганки, але й українські інтереси. Доцільно було б, наприклад, остаточно зруйнувати той продуктопровід, через який територією України Росія хоче експортувати аміак на зовнішні ринки, необхідно завдавати ударів, нехай обмежених, по потовій інфраструктурі Росії тощо. І при цьому пояснювати, що у наш час дрон, навіть морський, може самотужки виготовити чи купити у воєнторзі практично будь-хто, а тому «нас там нєт».  І не потрібно ні на кого оглядатися, а всіх незадоволених посилати до… Росії. Нехай тиснуть на неї! Окрім засобів тиску та силового впливу, жодні інші аргументи не здатні захистити інтереси України, у т.ч. у питанні постачання нашої сільськогосподарської продукції на світові ринки. Час зрозуміти, що без підтримки сили жодні міжнародні норми на міжнародній арені давно вже не діють. А може ніколи і не діяли.

6.Загалом підсумкова декларація G20 є для мене дипломатичною поразкою Вашингтона та Заходу загалом, показником послаблення їхньої позиції на світовій арені. Що стосується США, то відбувається завдяки як тому негативному іміджу США, про який йшлося вище, так і тим постійним помилкам, які регулярно допускає Вашингтон упродовж останніх десятиріч у своїй зовнішній політиці. І тут я підтримую ту критику, яка була висловлена президентом Зеленським у нещодавньому інтерв’ю «The Economist», де він говорить про відчутне послаблення підтримки України Заходом. Ми не отримуємо достатньої військово-технічної допомоги, яка потрібна нашим військам. За це ми платимо кров’ю. Деякі політики у Вашингтоні влаштовують собі на цій крові великі геополітичні ігрища.

Ми говоримо про регулярне порушення Росією міжнародного права і навіть руйнування сучасної системи міжнародної безпеки, але це ж стосується і США. Війна НАТО проти Югославії, вторгнення в Ірак під абсолютно надуманим звинуваченням Саддама Хусейна у розробці зброї масового знищення, де навіть слідів зброї не знайшли, а країну знищили, і у підсумку там загинули сотні тисяч людей! Вторгнення в Афганістан. Жахливий терористичний акт, сумна річниця якого є сьогодні (11 вересня), здійснили  громадяни Саудівської Аравії. Тим часом війська були введені в Афганістан, і лише нещодавно оперативно виведені звідти. Знову тисячі й тисячі загиблих! Сирія. Заклик до повалення режиму Башара Асада. Народ піднявся. США, встановивши контроль над певними багатими територіями, «помахали цьому народу ручкою» і віддали їх на поталу режиму та Росії. У результаті – стерті з лиця землі міста, широке використання хімічної зброї, ну і знову, сотні тисяч загиблих. Про біженців я вже мовчу. Крим і Будапештський меморандум. Цинічний обман України. Так само, як і, так звані, харківські ініціативи 1998 р., пов’язані з відмовою України, під тиском США, від участі у Бушерському проекті, коли замість обіцяного мільярда доларів ми отримали лише 30 тис дол.

А що ми маємо зараз? Що хоче Вашингтон побачити у підсумку цієї війни? Він прагне реалізувати 2 завдання: забезпечити перемогу України і не допустити поразки Росії зі зміною режиму Путіна. Як цього досягти? А хтозна. Але Штати пробують ув’язати ці завдання в одне ціле, ну щось на кшталт «і вовки ситі, і вівці цілі». Це вже не говорячи про те, що сам напад Росії на Україну, його основні параметри, були, як ми тепер знаємо, погоджені з адміністрацією президента Байдена. І обидві сторони досі дотримуються погоджених параметрів. Росія все ж поки не починає повномасштабну війну, Вашингтон всіляко перешкоджає Україні наносити удари по території Росії, як це було обіцяно Путіну.

Звертаю увагу, що де-юре повномасштабної війни немає. Так, Росія війну (повномасштабне вторгнення) назвала «спеціальною військовою операцією»; вона не проводить поки загальну мобілізацію, і економіку повною мірою не перевела на «військові рейки» тощо. Це щось на кшталт того, як Україна у 2014 році не визнавала війну, оманливо називаючи її «антитерористичною операцією». Тільки Москва зараз хитрує у власних інтересах, а Київ тоді хитрував в інтересах Росії. Слава Богу, що окрім обіцянок Штатам, загальну мобілізацію Росія зараз не здатна провести і з об’єктивних причин. А саме через відсутність відповідної інфраструктури для збору та навчань призовників, одягу та зброї для їхнього забезпечення, техніки для транспортування тощо. Навіть те, що Москва зараз заявила про 420 тис набраних нових контрактників, є певною фікцією. Бо навіть цю кількість військовослужбовців міноборони Росії нормально «перетравити» не може. Ну, не здатна  система комплектування збройних сил, розбудована в Росії, одномоментно підготувати таку кількість військовослужбовців.

7.У цьому контексті, з точки зору перспектив, ще раз похвалю інтерв’ю президента Зеленського, хоча там він наговорив і чимало дивакуватих речей. Утім, у Зеленського це завжди буває, коли він говорить сам, а не читає підготовлений для нього спічрайтерами виступ (що нормально для будь-якого президента, а добрана команда спічрайтерів є високопрофесійною). Так от, Зеленський нарешті заговорив про перспективи довготривалої війни і необхідність починати до неї готуватися. Щоправда, сказав якось дивно, як про ось таке, що відчувається на інтуїтивному рівні, і про що не треба говорити з українським народом (вже тут дивна річ, закордоном хоче, а в Україні, з тими, кого це стосується і через кого має реалізовуватися, – не хоче, хоча, на мій погляд, має бути прямо навпаки). Як би там не було, але необхідність підготовки до довготривалої війни, про що неодноразово говорили різні експерти, і я зокрема, таки нарешті поставлена на порядок денний. Сподіваюся, це не просто балачки і за цим матимуть місце конкретні дії. Немає бути такого, що солдати з фронту, приїжджаючи у відпустку, потрапляють наче на іншу планету, яка живе у мирі і злагоді! Країна або воює, або ні! Нам потрібно розробляти необхідні плани, визначати перспективи та пріоритети, розбудовувати чи поновлювати свій ВПК тощо. Приміром, Іран зумів свою основну військову промисловість закопати у землю так, що ніхто дістати не може! Як на мене, то за всіма соціологічними опитуваннями, український народ до затяжної війни готовий (те, що Зеленський лише починає інтуїтивно відчувати, наш народ, так видається, давно вже зрозумів). До чого народ не готовий, – так це до територіальних поступок Росії заради досягнення миру з нею, а також до пробачення скоєних росіянами злочинів. Тому у цьому питанні керівництво України, переконаний, отримає повну підтримку наших громадян. Якщо тільки оця переорієнтація на затяжну війну не перетвориться на довготривалі проекти масштабного «пиляння» оборонного бюджету купкою високопосадовців задля власного збагачення, як це є зараз. Така наша реальність…

Автор: Олександр Самарський

Підписуйтесь на Перший Бізнесовий в Telegram і Facebook і читайте найважливіші і найсвіжіші новини першими!

Читайте також
23 Липня 2024 року - 17:51
Президент вніс до Верховної Ради законопроєкти про затвердження його указів...
21 Липня 2024 року - 21:29
Коли військовозобов'язана особа отримує повістку для уточнення даних, вона може,...
19 Липня 2024 року - 20:01
24 липня  2024 року відбудеться знакова подія для всіх, хто...