Перше вересня. Початок нового навчального року. Для когось серед нас перше вересня – це фотографія дитини з квітами біля школи. Для когось — перший дзвоник онлайн, бо школа пошкоджена або до неї небезпечно йти. Для когось — нова школа в Польщі, Німеччині чи Чехії і ще одна спроба пояснити дитині, чому цього навчального року вона ще не повернулася додому.
Для мільйонів українських жінок перше вересня – це ще одна точка у нескінченному списку відповідальності. Відповідальність супроводжує жінку майже все життя. Здоров’я дітей і батьків. Побут. Кар’єра. Фінансова стабільність. Стосунки. Очікування суспільства. А ще після нічної атаки перевірити телефон: чи всі близькі відповіли? І дуже часто знайти правильні слова, що в умовах тривалої війни стає складніше і складніше, із-за зростаючого відчуття скорботи і іноді безпомічності… І ще та сама формула «мати все», яку десятиліттями просувала серед нас північноамериканська культура: успішна кар’єра, щаслива родина, хороша мати, уважна партнерка, доглянута жінка – усе одночасно, бажано без скарг, без ознак втоми і неодмінно з посмішкою. На початку 2010-х до цього додалася ще одна формула «Lean In». Шеріл Сендберг закликала жінок не відступати, говорити голосніше, займати своє місце за столом, ризикувати, не применшувати власних досягнень і не відмовлятися від кар’єрних можливостей напередодні можливого материнства. Її «sit at the table» стало одним із найвідоміших закликів до нового покоління професійних жінок. У цьому заклику було і є багато важливого: передусім право жінки мати амбіції й не вибачатися за них. Але була й проблема, яку особливо добре видно сьогодні: не кожна жінка перебуває на однаковій відстані від того самого столу. Саме за надмірний фокус на тому, що має змінити сама жінка, а не інституції навколо неї, “Lean In” багато критикували.
Навіть у мирний час життя багатьох жінок нагадувало змагання з часом та власними силами. Війна не скасувала жодної з цих вимог. Вона просто додала нові: евакуацію, розлуку, втрату дому, тривогу за тих, хто на фронті, роботу під сирени, ніч без сну після російського обстрілу і робочу зустріч о дев’ятій ранку. Oдним із символів української жінки, особливо, останніх років міг би бути Фенікс. Але не той красивий міфологічний птах, який урочисто відроджується з попелу. Наш диво-птах після чергової атаки просто встає, робить каву, збирає дитину до школи або відкриває ноутбук, йде на зустріч без запізнення. Якось я почула розмову іноземок, які приїхали в Україну у відрядження і вперше провели ніч в укритті. Вранці вони не приховували здивування: після безсонної ночі під обстрілами о дев’ятій усі українські жінки вже сиділи за столом переговорів — зібрані, підготовлені, готові працювати. Саме ця буденність стійкості вразила їх найбільше.
І саме тут у красивій метафорі з’являється пастка. Ми називаємо українських жінок незламними. Але якщо Фенікс завжди відроджується, навіщо змінювати світ, який палає і раз по раз спалює птаха? Захоплення жіночою стійкістю часто і легко перетворюється на суспільний дозвіл покладати на жінку ще більше.
Дані підтверджують: цього «ще більше» справді стало більше. За оцінкою UN Women, у 2024 році жінки в Україні витрачали в середньому 56 годин на тиждень лише на догляд за дітьми, проти 49 годин до повномасштабної війни. Понад 68 тисяч жінок служили у Збройних силах України, близько 5 тисяч — на бойових позиціях. Паралельно жінки перебирають дедалі більше економічної відповідальності. За перші десять місяців 2025 року вони зареєстрували 153 413 нових ФОПів — 61% усіх нових реєстрацій. Для порівняння: у 2021 році їхня частка становила 51%. У сіспільстві відбуваються важливі зміни, але тут проходить межа між двома поняттями, які ми надто часто плутаємо: відповідальність та вплив.
Війна збільшила перше. Чи збільшила вона друге? Чи хочуть самі жінки більшого впливу? Міжнародні дослідження руйнують стереотип про брак жіночих амбіцій. У 2023 році дослідження McKinsey та LeanIn.Org Women in the Workplace показало: близько 80% опитаних жінок хотіли наступного кар’єрного підвищення — проти 70% у 2019 році. Серед жінок до 30 років дев’ять із десяти прагнули підвищення, а три чверті хотіли у майбутньому обіймати керівні посади. Новіші дані (2025) показують складнішу картину: вперше автори зафіксували помітний розрив у кар’єрних амбіціях, де жінки рідше за чоловіків говорили, що прагнуть підвищення. Але один із найважливіших висновків дослідження полягає в іншому: коли жінки отримують такий самий рівень кар’єрної підтримки, як чоловіки, цей розрив у бажанні просуватися зникає.
В Україні дослідження Women Leaders for Ukraine показує інший важливий елемент: війна прискорила прихід жінок у нові операційні та управлінські ролі, проте цей рух ще не дійшов тією самою мірою до наглядових рад і центрів стратегічного ухвалення рішень. Тобто питання, можливо, існуючі інституції ще не здатні або не мають стимулів перетворити відповідальність, компетентність і амбіцію на реальний вплив.
А якісне дослідження Women Leaders for Ukraine, проведене Research.ua у 2026 році, включало 20 глибинних інтерв’ю з власниками і власницями , CEO, членами і членкинями наглядових рад і топменеджерами (-ками) з понад десяти секторів української економіки. Усі 20 опитаних визнають сильні управлінські якості жінок. Але гендерна стратегія була лише у 3 з 20 досліджених організацій. А один із ключових висновків щодо війни сформульований майже безжально точно: війна прискорила включення жінок, але не на рівні прияняття рішень. Тобто жінкам довірили більше відповідальності, тому що без них система дедалі частіше не могла працювати але це ще не означає, що їм передали більше влади.
Це і є парадокс: компетентність українських жінок визнають але механізми, які переводять компетентність у системний вплив, залишаються франментарними. Під час форсайт-діалогу Women Leaders for Ukraine «Гра на рівних. Партнерство майбутнього» представники (-ці) держави, бізнесу, громад, сектору безпеки, освіти, медіа та громадянського суспільства спробували уявити Україну 2030 року. Це була спроба визначити можливі сценарії та рішення, які можуть наблизити бажане майбутнє. І висновки різних секторів виявилися напрочуд схожими де бажане майбутнє – це рівний доступ до професій і посад, прозора та рівна оплата праці, більша представленість жінок у прийнятті рішень, гендерно чутливі інституції та відсутність поділу професій за статтю. Серед повторюваних бар’єрів учасники і учасниці називали надмірне навантаження жінок, недостатню представленість на керівних посадах, нерівну оплату та знецінення компетентності й досягнень.
Для мене особисто, дискуція про майбутнє ще раз підтвердело необхідність бачення широкого горизонту і зв’язків між причинами і наслідками бо формального підходу щодо рівності вже давно недостатньо. Після перемоги буде велика спокуса повернутися до «нормальності». Чоловіки повертатимуться з війська, економіка перебудовуватиметься і будуть відновлюватимуться міста, енергетика, підприємства, житло. І саме тоді вирішуватиметься, чи була сьогоднішня зміна ролі жінок лише тимчасовою мобілізацією, чи справжньою зміною суспільного договору.
Щоб здобуте не було втрачено, недостатньо аплодувати жіночій стійкості. Жінки мають бути там, де визначаються бюджети, інвестиції, правила відбудови і пріоритети держави. Жіночий бізнес потребує доступу не лише до грантів, а й до кредитування, великого капіталу, закупівель і міжнародних контрактів на рівних. Саме до цього ведуть і рекомендації форсайту: рівний доступ до ресурсів, професійні мережі, соціальна інфраструктура, підтримка жіночого підприємництва, фінансування, прозорість та рівне представництво жінок у процесах ухвалення рішень.
Перше вересня щороку нагадує нам про початок нового циклу. Після перемоги для України теж почнеться новий рік — у значно ширшому сенсі і тому вже зараз відповідально говорити про модливість того, що після перемоги суспільство спробує повернути жінок у старі ролі. Тому справжнім показником змін вже зараз буде на скільки відповідальность конвертується у право визначати наше спільне майбутнє на рівних.
Підписуйтесь на Перший Бізнесовий в Telegram і Facebook і читайте найважливіші і найсвіжіші новини першими!
Стрічка новин 
