Що відбувається з ринком праці, коли вакансії є, а людей для них дедалі менше? Український бізнес уже стикається з проблемою, яку неможливо пояснити тимчасовим перекосом: кадровий дефіцит стає системним. Війна, міграція, демографічний спад і розрив між навичками працівників та потребами економіки складаються в одну з найсерйозніших загроз для відновлення країни. Чи можна пом’якшити цю кризу перенавчанням, чи доведеться залучати іноземних працівників, і що має статися, аби українці справді почали повертатися – про це в інтерв’ю розповідає Василь Воскобойник, президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування, голова громадської організації «Офіс міграційної політики».
Український бізнес сьогодні часто стикається з парадоксом: замовлення й плани розвитку можуть бути, але людей на ключові позиції знайти дедалі важче. Наскільки масштабною стала ця проблема для країни?
Василь Воскобойник: Ситуація вже має кризовий характер. Людей бракує майже всюди: у будівництві, сільському господарстві, логістиці, медицині, освіті, сфері послуг. Це не локальний збій і не тимчасова складність кількох роботодавців. Коли 75–80% бізнесу за результатами соціологічних опитувань говорять, що не можуть закрити вакансії, країна має справу із системним дисбалансом. Потреба в працівниках є, але ресурсів для її швидкого закриття дедалі менше.
Де цей дисбаланс проявився найболючіше і чому саме ці сфери опинилися під найбільшим тиском?
Василь Воскобойник: Найперше удар припав на галузі, де традиційно працювало багато чоловіків. Це будівництво, агросектор, логістика, енергетика, технічні спеціальності. Країні бракує сантехніків, зварювальників, водіїв, будівельників, енергетиків.
Однак дефіцит уже не обмежується виробничими чи фізично важкими професіями. Потрібні лікарі, медичні працівники, викладачі, шкільні вчителі. Проблема розширилася майже на всі напрями зайнятості.
Причини лежать глибше, ніж поточна кон’юнктура. Україна скорочується приблизно на 300 тисяч людей на рік навіть без урахування втрат війни: смертність перевищує народжуваність. До цього додаються масштабна зовнішня міграція, мільйони внутрішньо переміщених осіб і руйнування частини економіки в регіонах, де люди фактично втрачають можливість працювати.
Є ще структурний розрив. Навички багатьох кандидатів не збігаються з тим, що потрібно роботодавцям. Частина людей орієнтується на офісну роботу, а економіка потребує технічних і робітничих професій.
Який простір для маневру сьогодні має роботодавець, коли вакансії є, а людей на них знайти дедалі складніше?
Василь Воскобойник: Чарівного рішення немає. Підвищити зарплати в рази всім неможливо. Повністю гарантувати безпеку також неможливо. Забронювати всіх чоловіків нереально. Так само не можна швидко замінити працівників у професіях, де раніше переважно були чоловіки.
Тому компанії діють у межах доступних інструментів. Одні скорочуються, інші закриваються, частина автоматизує процеси, тестує штучний інтелект, запускає навчання або шукає працівників за кордоном. Але жоден із цих шляхів не дає миттєвого результату. Економіка не перебудовується за кілька місяців, особливо в умовах війни.
Частина компаній уже готує працівників під власні виробничі потреби, держава також підтримує програми для зміни або посилення кваліфікації. Наскільки це може пом’якшити кадровий дефіцит у нинішніх умовах?
Василь Воскобойник: Це може допомогти на рівні окремих компаній і конкретних спеціальностей, але не вирішує проблему в масштабах країни. Бізнес справді запускає короткі курси під свої завдання, а Державний центр зайнятості дає людям можливість отримати нові навички, зокрема через ваучери.
Та коли за кордон виїхали мільйони людей, а всередині країни мільйони змінили місце проживання, швидко перебудувати весь трудовий ресурс неможливо. До того ж не всі готові змінювати професію: частина людей чекає стабілізації й сподівається повернутися до свого фаху. Чи буде для цього місце в новій економічній реальності – питання відкрите.
Частина роботодавців досі тримається за офісну модель навіть там, де роботу можна організувати гнучкіше. Наскільки це шкодить ринку?
Василь Воскобойник: Спершу треба відділити ті позиції, які справді можна виконувати дистанційно, від тих, де це фізично неможливо. Водій має бути прив’язаний до автопарку, муляр – до будівельного майданчика, зварювальник – до конкретного об’єкта.
У сферах, де віддалений формат працює, багато компаній уже ним користуються. Але він має свої переваги й ризики. Для однієї команди це ефективна модель, для іншої – джерело втрат в управлінні, контролі або якості процесів.
Власники бізнесу ухвалюють рішення, виходячи зі своєї стратегії, і самі платять за наслідки. Якщо гнучкий формат підсилює компанію, його варто використовувати. Якщо офіс критичний для операційної моделі, роботодавець також має на це аргументи.
Які рішення держави в цій ситуації вже працюють, а де, на Ваш погляд, потрібна швидша або точніша реакція?
Василь Воскобойник: У нинішніх умовах держава передусім концентрується на базовому завданні – збереженні країни. Оборона, фінансова стійкість, підтримка економіки й соціальної системи зараз пов’язані між собою. Без цього говорити про довгу стратегію зайнятості просто неможливо.
Водночас певна робота на ринку праці триває. Держава підтримує перекваліфікацію, стимулює людей відкривати власну справу, намагається вибудовувати політику зайнятості через Міністерство економіки та службу зайнятості. Тобто це не ситуація, де нічого не робиться.
Але проблема в тому, що масштаб кадрового дефіциту значно швидше зростає, ніж система встигає на нього реагувати. Бізнесу потрібні люди вже зараз, а підготовка фахівців, повернення українців, створення робочих місць і адаптація внутрішньо переміщених осіб – це процеси не одного місяця. Тому головний виклик для держави – перейти від окремих програм до більш цілісної політики: як утримувати людей, як повертати тих, хто виїхав, і як готувати працівників під реальні потреби економіки.
На тлі дедалі гострішого дефіциту кадрів частина роботодавців уже дивиться за межі внутрішнього ринку. Це радше тимчасова реакція бізнесу на нестачу людей чи нова реальність, до якої Україні доведеться звикати системно?
Василь Воскобойник: Коли населення скорочується, люди виїжджають, триває війна і мобілізація, у роботодавця виникає дуже практичне питання: як продовжувати виробництво. Варіантів небагато – зменшувати обсяги, закривати підприємства або залучати працівників з-за кордону.
З погляду економіки це логічне рішення. Люди приїдуть, працюватимуть, купуватимуть товари й послуги, платитимуть податки. Для країни це додатковий ресурс.
Складність в іншому: українське суспільство, влада і бізнес поки не готові до масштабного прийому іноземних працівників. Можливі конфлікти, нерозуміння, політичні спекуляції. Частина виборців може не сприймати цю ідею, а частина політиків – грати на страхах.
Коли бізнес говорить про можливе залучення працівників з інших країн, у суспільстві виникає багато запитань – від умов праці до адаптації людей в Україні. Як, на Ваш погляд, варто вести цю дискусію, щоб вона залишалася прагматичною і не зводилася до емоційних оцінок?
Василь Воскобойник: Починати варто з того, для яких завдань країні можуть знадобитися іноземні працівники. Це питання напряму пов’язане з тим, яку економіку Україна будуватиме після війни і яку додану вартість створюватиме.
Під час бойових дій масштабне залучення людей з-за кордону буде обмеженим через безпеку й логістику. Після завершення війни, якщо в Україну зайдуть кошти на відбудову, найбільший попит може виникнути у будівництві та суміжних сферах. У такому разі багато залежатиме від того, які компанії працюватимуть на українському ринку.
Наприклад, якщо в проєктах відбудови братимуть участь турецькі будівельні компанії, вони можуть привозити частину власних команд. Для міжнародного бізнесу це звична практика: компанія заходить на ринок разом із менеджментом, технологіями, процесами й частиною персоналу.
Водночас не варто уявляти, що Україна автоматично стане надзвичайно привабливим напрямком для великої кількості іноземних працівників. За рівнем зарплат, логістикою та безпековими умовами ми поки поступаємося багатьом європейським країнам.
Головне питання – модель розвитку держави. Якщо країна залишатиметься в низькомаржинальній економіці, попит буде переважно на просту фізичну працю. Якщо Україна робитиме ставку на технології, інженерію, фінанси, виробництво з високою доданою вартістю, тоді їй будуть потрібні фахівці іншого рівня.
Що може зупинити подальший виїзд українців і які умови мають з’явитися, щоб люди справді почали повертатися?
Василь Воскобойник: До завершення бойових дій відтік триватиме. Після відкриття кордонів може початися нова хвиля трудової міграції, якщо Україна не покаже швидкого економічного відновлення. Ключове питання – де возз’єднаються родини, розділені війною: тут чи за кордоном. Наша оцінка така: якщо міграційна політика країн, де зараз перебувають українці, не зміниться, значна частина людей залишиться там.
Для повернення потрібні чотири базові умови. Перша – безпека. Людям важливе не формальне припинення війни, а розуміння, що нової фази бойових дій не буде. росії ніхто не довіряє, і це раціонально.
Друга – житло. Якщо дім зруйнований, людині немає куди їхати. Оренда в Україні у співвідношенні до зарплат часто дуже дорога, доступна іпотека для багатьох залишається недосяжною, а власне житло – складною метою.
Третя – робота з доходом, який дозволяє нормально жити. Четверта — соціальна інфраструктура: школи, садочки, медицина, умови для дітей.
Українці за кордоном порівнюватимуть не абстрактні обіцянки, а реальність. Вони дивитимуться, що вже мають у країні перебування, і що реально можуть отримати вдома.
Якщо безпекова ситуація стабілізується, чи матиме Україна достатньо внутрішнього ресурсу, щоб закрити кадровий дефіцит, чи бізнесу доведеться жити з цією проблемою ще багато років?
Василь Воскобойник: Швидкого виходу не буде. Проблему людського ресурсу неможливо вирішити суто демографічно. Жінки не почнуть масово народжувати по п’ять-сім дітей. Розширення участі жінок у ринку праці також не закриє всі потреби економіки.
Так само важко очікувати, що чоловіки погоджуватимуться на низькі зарплати в Україні, якщо зможуть заробити більше за кордоном. Європа вже давно перестала бути для українців чимось далеким і недосяжним. Робота в Польщі, Чехії чи Німеччині була звичним сценарієм ще до повномасштабної війни.
Після того як через Європу пройшли мільйони українців, цей шлях сприйматиметься ще природніше. Українські роботодавці конкуруватимуть не лише між собою всередині країни, а й із компаніями в ЄС. Це один із найсерйозніших викликів для бізнесу й економіки загалом.
Яким Ви бачите 2026 рік для роботодавців і працівників: які процеси стануть визначальними?
Василь Воскобойник: Головним викликом для ринку праці залишається нестача людей. Найважче буде закривати вакансії у виробничих, технічних і фізично складних професіях – там, де бізнес уже зараз відчуває найбільший тиск.
Якщо війна триватиме, частина компаній буде змушена скорочувати діяльність або взагалі йти з ринку. Але навіть звільнення людей не означатиме, що вакансії почнуть закриватися швидше. Проблема значно глибша: часто ті навички, які мають кандидати, не збігаються з тим, що сьогодні потрібно роботодавцям.
Українська економіка працює в умовах постійної небезпеки. Обстріли, руйнування, ризики для бізнесу й людей впливають на всі галузі. У такій ситуації неможливо створити окремий ідеальний сектор або регіон, який житиме за іншими правилами, ніж решта країни.
Тому 2026-й, найімовірніше, стане роком жорсткої конкуренції за працівників. Бізнес активніше шукатиме нові формати роботи, вкладатиметься в автоматизацію, навчання, перенавчання й пошук додаткових джерел робочої сили. І головне – українським роботодавцям доведеться боротися за людей уже не лише між собою, а й із зовнішніми ринками, де для багатьох українців робота стала реальним і зрозумілим варіантом.
Підписуйтесь на Перший Бізнесовий в Telegram і Facebook і читайте найважливіші і найсвіжіші новини першими!
Стрічка новин 
