Громади готові до реінтеграції ветеранів на 3,1 бала з 5-ти. Це оцінка самих ветеранів та членів їхніх родин про яку країна дізналася у серпні 2026 року в результаті опитування Rating Group.
Найслабшими сферами виявилися саме ті, від яких залежить чи зможе ветеран після служби не просто «повернутися додому», а й мати гідні умови життя.
Безбар’єрність оцінили у 2,4 бала, працевлаштування 2,5 умови для бізнесу 2,6.
Дослідження Rating Group, проведене у співпраці з Міжнародною організацією з міграції та Міністерством у справах ветеранів, охопило 1200 респондентів, 102 територіальних громад та ще 400 ветеранів і членів їхніх родин.
Первинна медицина в громадах загалом працює, але спеціалізована допомога, реабілітація та якісна психологічна підтримка доступні лише приблизно у половині досліджених громад. Частина ветеранських центрів існує тільки «на папері», а дороги й громадський транспорт переважно залишаються не пристосованими для маломобільних осіб.
Тож запитання «А ваша громада готова?» варто ставити інакше. Не скільки проведено круглих столів чи встановлено табличок із зображенням крісла колісного. І навіть не скільки збудовано пандусів.
Чи може людина самостійно вибратися з дому, доїхати до лікаря, потрапити на роботу, зробити закупи продуктів, відвідати ЦНАП, спортзалу або ветеранський простір — і повернутися додому без сторонньої допомоги? Це і є реальний аудит громади.
Історія ветерана Вадима Гончаренка, позивний «Кінолог», показує різницю між формальною та реальною доступністю. Після поранення він не ходить, користується кріслом колісним і має інвалідність І групи. Щоб краще зрозуміли життя людини з інвалідністю, Вадим пропонує подивитись на щоденну рутину своїми очима, бо людина, яка ходить може не помічати цих бар’єрів.
Це, наприклад занадто крутий пандус, високий бордюр, вузькі двері, відсутність ліфта, невдало прокладена тактильна плитка. Для людини, яка користується кріслом колісним це може бути не просто незручністю, а причиною падіння, травмування або ж доводиться змінювати маршрут.
Нині Вадим Гончаренко навчається в КНУБА на тренера з адаптивних видів спорту і є активним учасником українських та міжнародних змагань. У лютому 2026-го він здобув 4 золоті та дві срібні медалі на Marine Corps and Air Force Trials у США.
Для «Кінолога» адаптивний спорт став не не просто фізичною реабілітацією, він допоміг повернути контроль над власним життям і додати в нього активності.
У США та Ізраїлі адаптивний спорт не існує ізольовано, це частина безперервного процесу — від лікування до повноцінної інтеграції людини в суспільство.
Артем Гончаренко, керівник інституту ветеранів «Архітектура стійкості» КНУБА, наголосив, що дотримання такого принципу важливо і для українських громад. Бо реінтеграція — це не окремі кабінети, а маршрут. Якщо реабілітаційний центр працює, але до нього неможливо доїхати низькопідлоговим транспортом то його послуги стають фактично недоступні.
Якщо роботодавець заявляє, що готовий взяти ветерана, але перед офісом немає бордюра зі зниженням, вакансія для частини кандидатів існує лише на сайті.
Якщо ветеранський хаб обладнаний бездоганно, але розташований на другому поверсі без ліфта, його реальна цільова аудиторія автоматично звужується. Саме цей розрив і зафіксувало дослідження громад: непристосовані робочі місця не сприяють покращенню зайнятості, частина ветеранських центрів не працює повноцінно, а транспорт і дороги залишаються однією з головних перешкод, які маломобільним людям не завжди вдається подолати.
Артем Гончаренко додає, що безбар’єрність має сприйматися не лише як соціальна політика, а як фактор сталого розвитку бізнесу та конкурентної переваги — фактично як питання доступу до ринку. Вектор від «скільки коштує пандус?» до «скільки клієнтів і працівників ми втрачаємо через його відсутність?»
Експерт Агенції відбудови України, архітектор Богдан Шкрогаль, разом із архітектурним бюро SHAW проводили практичні аудити передпроєктних рішень для КНУБА та НУФВСУ. Він переконаний, що безбарʼєрність в будівництві це обов’язковий стандарт.
Професійний підхід: перевіряти не один елемент, а безперервність маршруту користувача — від вулиці й входу до стійки, санвузла, робочого місця та евакуаційного шляху. Саме так у травні 2026 року проводили практичний аудит Теремків-2: маршрут проходили разом із людьми на кріслах колісних і виявляли місця, де «формальна доступність» переставала працювати.
П’ять запитань, з яких громаді варто почати аудит
Rating Group та партнери прямо рекомендують громадам проводити аудит доступності, адаптувати ключові маршрути й закуповувати низькопідлоговий транспорт. Міністерство розвитку громад і територій у практичному посібнику 2026 року радить оцінювати весь шлях: від паркування і зупинки до входу, дверей, внутрішніх маршрутів, стійок обслуговування, навігації та доступної санітарної кімнати.
Це можна перетворити на простий експрес-аудит із п’яти напрямів — який дозволяє швидко виявити проблему.
| Напрям | Що варто перевірити | Червоний прапорець |
| Медицина | Чи є безперервний доступний маршрут від зупинки/паркування до реєстратури, кабінету, діагностики, реабілітації та санвузла? Чи доступні реабілітолог, травматолог, психолог, протезування? | «Пандус є», але людина не може самостійно пройти далі першого поверху або довго чекає потрібного фахівця |
| Робота | Скільки вакансій доступні фізично й організаційно? Чи знають роботодавці про компенсацію за адаптацію робочого місця? Чи можна доїхати до роботи громадським транспортом? | Вакансії є, але робоче місце, туалет, вхід чи маршрут до офісу недоступні |
| Транспорт | Низькопідлоговий рухомий склад, доступні зупинки, понижені бордюри, посадкова платформа, алгоритм допомоги водія, доступність інформації | «Доступний автобус» приїжджає на недоступну зупинку або не обслуговує ключовий маршрут |
| Ветеранський простір | Чи працює він щодня, хто там є з фахівців, скільки реальних звернень закриває, чи доступні вхід і санвузол, чи є перенаправлення до медицини, роботи, права, психології | Центр є в документах, але немає команди, графіка, доступного приміщення або зрозумілого маршруту послуг |
| Відповідальний посадовець | Хто персонально відповідає за результат: ПІБ, телефон, повноваження, бюджет, строк усунення бар’єрів? | «Цим займається відділ» — але ніхто персонально не відповідає за весь маршрут людини |
Основа для такого аудиту вже є в державних рекомендаціях. Посібник Мінрозвитку передбачає пішохідний шлях завширшки не менше 1,8 м із певними винятками, спеціальні паркомісця не далі 50м від входу і не менше 10% місць, доступний вхід, дверний просвіт орієнтовно 0,8–0,9 м, дворівневі стійки обслуговування та простір для маневрування крісла колісного.
Інтерактивна «Мапа безбар’єрності» покликана дати громадам дані для планування змін.
Але головна помилка — перетворити аудит на вимірювання метрів і сантиметрів. Наша мета не сантиметри, а самостійність людини.
Тому для кожного з п’яти напрямів громаді варто поставити бал від 0 до 5:
0 — послуга фактично недоступна; 1 — існує лише формально; 2 — скористатися можна за постійної допомоги іншої людини; 3 — базовий маршрут працює, але має суттєві розриви; 4 — більшість сценаріїв доступні й регулярно тестуються; 5 — людина може пройти весь маршрут самостійно, а проблеми фіксуються, мають відповідального, бюджет і строк усунення.
Далі варто вивести середню цифру. Якщо громада сама поставить собі 4,5 бала, але ветеран на кріслі колісному — 2,0 правильний бал громади — не 4,5. Залучення тих, хто безпосередньо стикається з бар’єрами, — один із ключових уроків міжнародних систем доступності: Японія, наприклад, прямо включила участь людей, яких стосуються ці рішення, до пріоритетів своєї політики безбар’єрності на 2026–2030 роки.
Верхня полиця магазину: незручність чи дискримінація?
Уявімо буденну сцену. Людина зростом 1,56 м заходить до супермаркету. Потрібна їй упаковка стоїть на найвищій полиці. Вона бачить ціну, може заплатити, фізично перебуває біля товару — але дістати його не може. Чи дискримінує її магазин?
Сам факт того, що конкретна полиця надто висока для конкретного покупця, ще не дає підстав юридично кваліфікувати ситуацію як дискримінацію.
Тепер змінимо один параметр. Покупець користується кріслом колісним. Для нього недоступними можуть бути вже не одна верхня полиця, а третя, четверта і все, що вище. А якщо перед магазином три сходинки без альтернативного входу — недоступний уже весь асортимент.
Тут правова ситуація значно серйозніша. В Україні є прецедентна судова практика, де архітектурну недоступність приміщення суд визнав дискримінацією за ознакою інвалідності.
Тобто є суттєва різниця між «мені незручно дістати банку» і «система через мою інвалідність системно позбавляє мене рівного доступу до товарів і послуг». Другий сценарій уже може мати ознаки дискримінації — особливо коли людина не може навіть увійти до закладу.
Але тут виникає ще складніше запитання. Працівник магазину може сказати: «Покличте мене — я дістану». Формально товар людина отримає. Але чи рівноцінний це клієнтський досвід? Для покупця, який ходить, нормою є вибрати товар самостійно, порівняти дві упаковки, повернути одну на полицю і передумати десять разів. Для покупця на кріслі колісному модель «попросіть когось» означає постійну залежність від сторонньої допомоги. Саме тому сучасна безбар’єрність дедалі більше рухається від концепції «ми допоможемо, коли попросите» до концепції «сервіс спроєктований так, щоб просити було не потрібно там, де цього можна уникнути».
Для підприємця важлива й економічна логіка. Коли людина зростом 1,56 м не може дістати товар, можна відповісти: «Так влаштований стелаж». Коли покупець на кріслі колісному не може дістати половину асортименту — «Попросіть продавця». Коли він не може потрапити до магазину — «На жаль, будівля стара». А можна поставити інше запитання: скільки чеків цей магазин втрачає щомісяця через те, що частині людей незручно, принизливо або фізично неможливо тут купувати?
Ось у цьому місці безбар’єрність перестає бути лише ESG, благодійністю чи виконанням нормативу. Вона стає операційною характеристикою бізнесу.
Японія: доступним має бути не об’єкт, а весь маршрут
Японський досвід показує, чому недостатньо зробити доступними окремі «острівці».
Міністерство землі, інфраструктури, транспорту і туризму Японії сформувало четвертий цикл цільових показників безбар’єрності на 2026–2030 роки. Серед напрямів — доступні квиткові автомати екрани та інтерфейси яких розташовані нижче, мають шрифт Брайля, голосове керування та просте меню.
Ширші турнікети, зменшення відстані між платформами та вагонами, збільшення кількості низькопідлогових автобусів і доступних залізничних вагонів. Муніципалітети мають не просто створювати плани, а переглядати й удосконалювати їх.
Це модель «спіралі», а не «зробили — відзвітували». Для українських громад її можна перекласти: дім → тротуар → перехід → зупинка → транспорт → зупинка → вхід → сервіс → санвузол → зворотний маршрут. Один недоступний елемент розриває весь ланцюг.
Саме так проявляється парадокс української реінтеграції. Громада може витратити мільйони на сучасний реабілітаційний центр, але ветеран не зможе ним користуватися через бордюр за 300 метрів від входу. Може створити вакансії, але не забезпечити транспорт. Може відкрити ветеранський простір — і залишити його без реальних фахівців. Саме такі розриви фіксує українське дослідження 2026 року, тому серед його рекомендацій — не тільки фінансувати хаби, а й адаптувати маршрути, транспорт і систему супроводу.
У цьому Японія дає, можливо, найціннішу пораду для української відбудови: не фокусуватись лише на кресленні проєкта, а погоджувати його з майбутнім користувачем. Японська політика прямо включає участь стейкхолдерів в етапах безбар’єрності — так само, як під час аудиту Теремків-2 маршрут проходили саме разом із людьми на кріслах колісних, а не лише з архітекторами чи чиновниками.
Людина з інвалідністю — не «соціальне навантаження». Вона клієнт, працівник, турист та інвестор
Найсильніший аргумент за безбар’єрність може виявитися не моральним і навіть не юридичним, а економічним.
За оцінкою ВООЗ, кожна шоста людина у світі, живе зі значущою інвалідністю, і ця кількість зростає внаслідок старіння населення, хронічних захворювань і травм.
Внаслідок повномасштабного російського вторгнення кількість людей з інвалідністю в Україні зросла приблизно на 600 тисяч. За оцінками 2026 року цифра досягла приблизно 3,4 мільйона. Це не лише військові, а й цивільні, які втратили здоров’я через війну.
Громада, яка розглядає безбар’єрність виключно як видаток на «невелику соціальну групу», неправильно визначає власний ринок. Бо клієнтами доступного середовища є не тільки люди з офіційно встановленою інвалідністю: це людина після операції, пенсіонер із тростиною, батьки з дитячим візочком, людина зі зламаною ногою, клієнт із важкою валізою, людина невисокого зросту, покупець із порушенням зору чи слуху, людина з когнітивними труднощами, для якої критичною є проста навігація. Іноді — практично кожен із нас у певний період життя.
З цього випливають щонайменше три бізнес-ефекти:
1. Більший споживчий ринок. Доступний ресторан, магазин, банк, готель, спортивний комплекс чи концертний майданчик фізично може обслуговувати більше людей. Причому клієнт з інвалідністю часто приходить не сам — із родиною, друзями або супроводом.
2. Більший ринок праці. Українські громади вже скаржаться на кадровий дефіцит, водночас серед перешкод для працевлаштування ветеранів дослідники називають непристосовані робочі місця — компанія каже «не вистачає людей» і водночас фізично виключає частину потенційних працівників. Держава частину інвестиції вже готова взяти на себе: у 2026 році максимальна компенсація за облаштування робочого місця людини з інвалідністю І групи становить до 129 705 грн, ІІ групи — до 86 470 грн.
3. Нижча ціна майбутніх помилок. Побудувати вхід правильно з першого разу майже завжди логічніше, ніж після введення будівлі в експлуатацію переносити двері, ламати сходи, перебудовувати санвузол і встановлювати підйомник. Український державний посібник із фізичної безбар’єрності саме тому адресований не лише громадам, а й архітекторам і бізнесу та спирається на вимоги ДБН щодо інклюзивності будівель.
Інвестиційний паспорт громади майбутнього варто доповнити такими показниками:
– частка доступного громадського транспорту на ключових маршрутах;
– безперервність маршрутів від вокзалу до центру;
– доступність готелів, ресторанів, торгових площ і ділових центрів;
– доступні медичні та реабілітаційні послуги;
– потенціал адаптивного спорту;
– кількість реально доступних робочих місць;
– цифрова доступність муніципальних сервісів.
Але ключове — не кількість об’єктів із піктограмою доступності, а кількість маршрутів, які людина може пройти самостійно.
Громада на 5 балів починається з одного маршруту
Спробуйте провести невеликий експеримент. У найближчі вихідні оберіть звичайний маршрут у своєму місті: дім → автобус → поліклініка → аптека → супермаркет → кафе → ЦНАП або ветеранський простір → додому. І подивіться на нього зі сторони.
Чи зможе ним пройти ветеран із протезом? Чи проїде людина на кріслі колісному? Чи відчинить вона двері без сторонньої допомоги? Чи зможе скористатися туалетом? Чи побачить номер автобуса людина зі слабким зором? Чи зрозуміє навігацію людина, якій складно обробляти великі масиви інформації? Чи можна дістати потрібний товар з полиці?
І нарешті: хто конкретно у громаді відповідає за те, щоб виявлений бар’єр зник? Це запитання може бути найважливішим. Те саме дослідження 2026 року показало, що ветерани та їхні родини оцінюють підтримку місцевої влади лише на 2,7 бала, свою залученість до ухвалення рішень — також на 2,7, а реалізацію державної ветеранської політики — на 2,6. Серед претензій — формалізм, бюрократія, перекладання відповідальності та брак індивідуального супроводу.
Тому відповідальний посадовець — не декоративна табличка на дверях, а людина, яка повинна з’єднати медицину, соціальний захист, транспорт, містобудування, ветеранську політику, зайнятість і бізнес в один маршрут. У громади має бути не абстрактне «питання в роботі», а ПІБ відповідального, публічний перелік бар’єрів, пріоритетність, бюджет, термін і статус виконання.
А оцінювати результат варто не лише чиновникам. Вадим «Кінолог» після поранення вивчав доступність українського міста методом спроб і помилок, а потім почав допомагати іншим ветеранам і займатися адаптивним спортом. Але люди не повинні тестувати якість архітектури власними падіннями й травмами.
Саме тому аудитором нового тротуару має хоча б раз стати користувач крісла колісного. Нової поліклініки — людина з порушенням зору і ветеран із протезом. Нового вокзалу — пасажир із валізою, батьки з дитячим візочком та людина старшого віку.
І, можливо, настав час зробити ще один крок: перестати запитувати «Скільки нам коштуватиме безбар’єрність?» і почати запитувати «Скільки коштує громаді її відсутність?». Скільки працівників вона не залучила? Скільки покупців не зайшло до магазину? Скільки туристів обрали інший готель? Скільки ветеранів не прийшло на тренування? Скільки родин витрачають час на супровід дорослої людини там, де вона могла б діяти самостійно? Скільки підприємців не відкрили бізнес, бо міський простір для них недоступний?
Світова практика дедалі чіткіше рухається саме в цей бік. Німеччина обговорює доступ до приватних товарів і послуг разом із поняттям ширшої клієнтської бази. Японія ставить кількісні цілі для доступного транспорту та вимагає постійного перегляду муніципальних маршрутів із залученням самих користувачів. ВООЗ нагадує: йдеться про аудиторію розміром приблизно в одну шосту населення світу — ще без урахування всіх тих, кому універсальний дизайн потрібен тимчасово або просто робить життя зручнішим.
Тож 3,1 бала з 5 — це не вирок українським громадам. Це стартова управлінська метрика.
А 5 балів — це не місто, де біля кожної установи є пандус. Це місто, де ветеран після поранення може навчатися, працювати, тренувати інших, купувати продукти, користуватися транспортом, піти з друзями в ресторан і не планувати кожен вихід із дому як спецоперацію. Де людина зростом 1,56 м не почувається «неправильним клієнтом», якщо товар стоїть зависоко. Де користувач крісла колісного не мусить пояснювати магазину, чому він теж хоче сам вибрати товар із полиці. Де бізнес бачить у ньому не проблему, яку потрібно «обслуговувати», а клієнта, працівника, підприємця, туриста, студента, спортсмена — учасника економіки.
І, можливо, саме зараз Україні варто почати розглядати безбар’єрність не лише як вимогу відбудови чи виконання соціальних зобов’язань, а як інвестиційно привабливу можливість працювати з новими аудиторіями.
Бо найдорожчий бар’єр — не той, який дорого демонтувати.
Найдорожчий — той, через який людина просто не прийшла.
Підписуйтесь на Перший Бізнесовий в Telegram і Facebook і читайте найважливіші і найсвіжіші новини першими!
Стрічка новин 
