Олександр Самарський: Ердоган сидить на двох стільцях

Автор: Юрий Шевченко| 17 Вересня 2023 року - 12:28

Поділитися:

Політика Ердогана в українсько-російських відносинах, зернова угода та її поновлення, протидія забаганкам Путіна, що означає «перемога України» для Вашингтона, помилки західної ментальності у російському питанні.

1.Що стосується зовнішньої політики президента Туреччини Ердогана, то на сьогодні було б неправильно вважати його прихильником України. В умовах україно-російської війни він вдало «сидить на двох стільцях» – Ердоган розвиває відносини і з Україною, і з Росією. З метою отримання вигоди, як особистої в якості президента, так і для Туреччини загалом. Наприклад, у тій же підсумковій декларації G20 учасники зустрічі подякували Ердогану за ті зусилля, які він докладає для поновлення «зернової угоди». Ось маємо позитивний міжнародний імідж. Якщо взяти до уваги світових вигодоотримувачів від реалізації зернової угоди, то Туреччина виявиться тут якщо не на першому, то на другому місці. На першому, ймовірно, Китай, який отримував десь 30% експортованого з України зерна. Туреччина ж, завдяки зусиллям Ердогана, окрім отримання можливості забезпечити своє населення українським зерном, перетворилася також на такий собі «зерновий хаб» для інших покупців. Сама зернова угода була потрібна Ердогану також для внутрішньополітичного споживання, як додатковий чинник забезпечення перемоги на президентських виборах, які нещодавно відбулися у Туреччині. І Путін тут своєму партнеру трішки підігрував поступливістю. Тепер зернова угода вже не настільки необхідна Ердогану, і Путін дозволив собі попручатися. І вони удвох почали тиск на Україну та світове співтовариство задля послаблення санкцій щодо Росії. Тому не є Туреччина нашим союзником, вона грає за себе, і на всіх фронтах. Є речі, які робить Ердоган, що нам вигідні, а є такі, що не вигідні.

2.Зернова угода, як відомо, не була продовжена Росією і на сьогодні припинила свою дію. Технічно ця угода складалася з 2 частин. Підписантами і гарантами виконання їх обох були Туреччина і ООН. Україна та Росія підписали лише одну з частин, кожен свою, зі своїми відповідними зобов’язаннями. Це було зроблено, зокрема, для того, щоб не саджати Україну та Росію за один стіл перемовин. І у частині, підписаній Росією, навряд чи є хоч щось, що викликало заперечення української сторони. Обидві частини угоди Україну офіційно влаштовували. Путін тільки «бухтів», що його обдурили і щось там, чого в угодах наче і немає, але обіцялося, не виконується.

Наразі ситуація змінилася. Стара угода втратила чинність. І для її поновлення чи підписання нової Путін висунув свої забаганки. Вони були озвучені публічно Ердоганом та ООН. І, відповідно, відображені у підсумковій декларації G20. Ці тези декларації навряд чи були погоджені з Україною. Чи могли висуватися такі пропозиції без погодження з Україною? На цьому етапі, думаю, так. Ердоган мав перемовини з Путіним і отримав пропозиції останнього. Чи мав він право поінформувати про це представників світового співтовариства? Думаю, так. Також путінські пропозиції могли бути передані й українській стороні. Ми не знаємо, чи були. Можливо вони були передані американській стороні і для обговорення їх, зокрема, й приїжджав до Києва держсекретар США Ентоні Блінкен. І цього ми теж не знаємо. Проте ми знаємо, що пропозиції містять речі, які Україну абсолютно не влаштовують, зокрема в контексті послаблення санкцій. І на них ми в жодному разі не маємо погоджуватися. Більше того, санкції щодо Росії мають не послаблюватися, а посилюватися. Такою мала б бути позиція України на всіх переговорах. Керівництво держави має всім пояснювати, що український народ не зрозуміє послаблення санкцій і такого роду рішення дестабілізуватимуть ситуацію в нашій країні. Не варто через такі рішення також збурювати хвилі антиамериканізму в Україні, і так для цього вже зроблено Вашингтоном достатньо. Зокрема, тому, що політика США щодо України завжди була короткозорою, розрахованою на результат у короткотерміновій перспективі, без врахування довгострокових перспектив чи й на перекір їм. Це все потрібно пояснювати американській стороні.

3.Наша позиція щодо зернової угоди має, крім того, спиратися на силу. Нічого не повинно залишатися без відповіді. Бо, як колись писав, як вважали, відомий радянський педагог Макаренко: «безкарність виховує хуліганів». Як тільки Росія виявляється безкарною за ті чи інші дії, вона сприймає це як заохочення і продовжує свої дії. Після завершення терміну дії зернової угоди, одним з основних моментів якої було безперешкодне проходження суден із відповідним вантажем та безпека самого цього вантажу, Росія почала активно руйнувати українську портову інфраструктуру. Тому наші збройні сили мають наносити удари по портовій інфраструктурі РФ, у т.ч. зерновій. Якщо при цьому буде потоплено кілька російських кораблів із зерном, то Україна завжди може пояснити, що це не ми, «нас там нєт», бо це дії окремих людей, а не держави, це все «зелені чоловічки», бо будь-хто у світі може купити собі повітряний чи морський дрон з вибухівкою і почати зводити з Росією власні рахунки. Якщо ми не можемо вивозити своє зерно морем, то й Росія має втратити можливість це робити. Цього зерна ніхто не повинен отримати.

Тим більше, що ми тут маємо певну перевагу. Йдеться про транспортування сільськогосподарської продукції залізничним шляхом. Ця транспортна інфраструктура слабувата, але її можна і потрібно розбудовувати. Звичайно, треба врегульовувати свої відносини з країнами Східної Європи, які виступили проти транзиту українського зерна їхньою територією. Насамперед, з Польщею. Бо дійсно, щось тут не те, коли 85% зерна, завезеного транзитом на територію Польщі, саме тут і продається. Зерновий експорт взагалі має регулюватися державою більш чітко, від початку і до кінцевого споживача.

Утім, тема експорту українського зерна має й добрі новини. Маю на увазі сповіщення про те, що Велика Британія перекинула свої військові літаки до Румунії для захисту кораблів, які везуть українське зерно Чорним морем.

4.Взагалі, я від початку скептично ставився до зернової угоди і тих зусиль держави, які прикладалися з метою її реалізації. Оскільки попередній досвід українського зернового експорту включав чимало негативних моментів. Зерно у виробників-фермерів, як правило, скупалося за копійки крупними зернотрейдерами. Після цього на світових ринках це зерно продавалося вже за значно вищими цінами. Відповідно, фермери, які вирощували зерно, не були основними вигодоотримувачами продажу своєї продукції. Ними були різні фінансово-промислові групи. І ті дослідження реалізації зернової угоди, які десь на початку літа проводилися українськими експертами, показали дуже непривабливу картину. До всього того, що я сказав, додалися продажі зернотрейдерами зерна за цінами, нижче середньосвітових, а також осідання грошей у різних офшорах без повернення в Україну. Немає сумніву, що кошти, отримані бюджетом у підсумку реалізації зернової угоди, необхідні для України та її збройних сил. Однак, мені ніде не траплялися дані стосовно того, а скільки ж точно коштів український бюджет отримав завдяки зерновій угоді. Що це нам дало? Якось ні в яких офіційних заявах такі цифри бравурно не прозвучали. Тому маю велику підозру, що саме зернова угода проштовхувалася і підписувалася Україною в інтересах не стільки нашого бюджету, скільки окремих фінансово-промислових груп, які до цього бюджету вдало присмоктуються тим чи іншим шляхом. Такого не повинно бути. Зерно – це стратегічний продукт для України. Причому у двох вимірах. Перший вимір – ми повинні мати достатньо зерна для того, щоб нагодувати власне населення. Попереду нелегкі часи. Другий, – продати так, щоб це було вигідно для України та її бюджету. Зерно є товаром, поставки якого потенційно дозволяють нам впливати на зовнішньополітичну позицію тих чи інших зарубіжних партнерів. Нагадаю – у цьому зв’язку біблійну притчу про сімох корів. Тому поставки зерна не мають здійснюватися «направо і наліво», у т.ч. тим країнам, які не підтримують боротьбу України із російським агресором. Ті з них, хто відчує нестачу українського зерна і захоче їсти, нехай йде до Росії і вимагає, щоб вона припинила нищити українську інфраструктуру. Нагадаю ще раз про Китай, який отримав 30% зерна, експортованого за зерновою угодою. Продажі зерна мають слугувати справі української перемоги. Відповідно, ще раз – продаж зерна повинен жорстко регулюватися державою. Інакше – така угода – це також злочин проти України.

5.Мені не траплялися оцінки з боку США пропозицій Росії для поновлення зернової угоди у контексті послаблення санкцій. Утім, я їх і не шукав. Однак, оскільки ці пропозиції знайшли своє відображення у декларації G20, то з цього можна зробити висновок, що Вашингтон схильний до їхньої підтримки.

США запровадили проти Росії свої санкції. Вони діють. Це правда. Вони не діють. І це теж правда. Бо у тих дронах, якими Росія обстрілює Україну, навалом американських комплектуючих. Все це купується Росією через інші країни. Тому санкції потребують вдосконалення. І я не чув, щоб хтось у Білому домі чи конгресі виступав за зняття цих санкцій. Те саме має місце у Європі, за виключенням хіба що Орбана та, ймовірно, новообраного прем’єра Словаччини, якщо ним стане Фіцо.

Ми бачимо, що завдяки усім цим міжнародним санкціям військово-промисловий потенціал Росії просідає. Зараз вона, напружившись, випускає 200 танків на рік. Але з початку війни втратила їх близько 2 тисяч. І ми щомісяця палимо 10-20 штук. Росія вже не має можливості нормально відновлювати втрати своєї техніки. Це стосується навіть ракет, до запуску яких застосовується режим економії. Ті ж «Іскандери», якими лякали весь світ («нє смєшітє наші Іскандери»), на 75% складаються із західних комплектуючих. Відсміялися… Що говорити про військову техніку, якщо, приміром, російське міністерство культури, якщо не помиляюся, днями «взвило» з приводу перспектив припинення у цій країні книговидання. Бо Росія так і не спромоглася налагодити виробництво власних, на заміну імпортних, ниток для прошивки книг. Немає чим зшивати до купи книжкові сторінки.

6.Повертаючись до гострого питання щодо позиції Сполучених Штатів у війні, хочу нагадати ситуацію, яка виникла із заколотом Пригожина, коли переляк стався у двох столицях світу – Москві і Вашингтоні. І злякалися в обох столицях з одних і тих же причин, що Путіна «приш’ють» і путінський режим впаде. Штати не хочуть зміни режиму Путіна і пов’язаних із цим малопередбачуваних кардинальних змін у країні. Вони все ще мріють притягнути Москву на свій бік у протистоянні з Пекіном, зробити з РФ певну противагу Китаю. Наївні американські хлопці.

Однак, у разі поразки Росії у війні проти України, якщо наші війська вийдуть на міжнародно визнані кордони 1991 року, то Путіну, як то кажуть, «сплетуть лапті» і без нас. У такому випадку заколот суб’єктів федерації у Росії неминучий. Як і її подальший розпад на складові. І що далі Штати мають робити з цими уламками, вони собі уявляють слабо. Точніше не уявляють зовсім. Тому що вони лише спостерігають за процесом. Якби вони регулювали цей процес розпаду, налагодили нормальні зв’язки з місцевим, і не тільки, керівництвом, якби вони їх фінансово підгодовували, підготували їх до викупу ядерної зброї, що знаходиться на їхній території, як це було з Україною після розпаду Союзу (щоправда, ми віддали зброю за безцінь, тому більше цей номер не пройде) тощо, то Америці було б легше. Однак, вони не хочуть над цим працювати. Мабуть тому, що нічого не робити і просто спостерігати значно легше.

У цілому підхід США до ситуації у РФ такий же, як був у 1990 році до СРСР. Нагадаю, тоді президент США Буш-старший у своєму виступі у Верховній Раді сказав, що Україна має залишатися у складі Радянського Союзу, а СРСР має залишитися цілісним. Пройшов рік, Союзу не стало. Це все, що треба знати для розуміння прогностичних можливостей Вашингтона.

7.На жаль, Вашингтон продовжує діяти так само, які і більш ніж 30 років назад. Увести економіку Росії у піке вони не хочуть, бо це загроза розпаду, та й з народом вони не воюють, а лише з Путіним. Бла-бла-бла… І повна поразка Росії на фронті Вашингтон не влаштовує. Їх влаштовує мир чи перемир’я, а це можливо лише коштом України. Це для Вашингтона найлегше. Тому, думаю, що найближчим часом нас будуть схиляти до припинення вогню, щоб ніхто не гинув, бо це погано, бла-бла-бла. У підсумку всі ті території, які зараз знаходяться під контролем Росії, відійдуть до неї.

У довгостроковій перспективі нам, ймовірно, пропонуватимуть щось на кшталт того, я було з країнами Балтії. Їх входження до СРСР Штатами і Заходом визнано не було. Вони прочекали 50 років, і країни Балтії повернули свою незалежність. Такий розрахунок може бути і стосовно наших окупованих територій, які залишаться під російським контролем.

Звичайно ж, США хочуть, щоб Україна не програла чи й перемогла у цій війні. Але що означає «перемога України» для Вашингтона? А це, так розумію, щоб росіяни не захопили Київ і не посадили тут свій маріонетковий уряд на чолі з, наприклад, Януковичем чи Медведчуком. Якщо цього не відбудеться, то буде вважатися, що Україна, яка відстояла свою незалежність, перемогла у війні. І це буде правда, бо Росії не вдалося досягти своєї мети. Але це півправди. Бо така перемога для нас недостатня. У тому, що ми зможемо відстояти свою незалежність не було ніяких сумнівів. Але це має бути незалежність і перемога на наших умовах, а не російських чи американських. Тут з Америкою потрібно активно працювати. І те, що зараз Зеленський почав гостріше критикувати Захід за недостатню підтримку України, – правильно. І можна ще гостріше. Бо йдеться про нашу кров.

Між іншим, у цьому ключі я б згадав екс-прем’єра Великої Британії Бориса Джонсона, який десь тиждень назад опублікував статтю, в якій вказав на те, що Захід не є надійним партнером і союзником, на відміну від авторитарних режимів. Он той же Путін, вливав мільярди в Африку і продовжує це робити. Для них він надійний і прогнозований партнер. А Росія, у свою чергу, отримує їхню прихильність та підтримку. Однак, демократія, на відміну від авторитарних режимів, має свої достоїнства, які одночасно є й недоліками, що перешкоджають проведенню послідовної передбачуваної політики. Що говорити про Україну, ось, наприклад, стосунки США і ЄС. Які вони будуть у разі перемоги Трампа на президентських виборах? Хто знає? Ніхто не знає чого очікувати. Тому тут є проблеми. Навіть без врахування вже згаданої особливості США завжди діяти у розрахунку на вигоду у короткостроковій перспективі, без розуміння довгострокових наслідків.

Важко сказати чому це так. Мабуть тому, що ментальність така. Ментальність бізнесменів. Хапок править.

8.Як розраховувати на Путіна і його режим, якщо вони не вічні? Але хто довів, що це так і таки не вічні? Жартую, звичайно, але у Росії цих Путінів бігає «вагон з маленькою тєлежкою». Знову таки, пошлюся на Зеленського який сказав: а чого я маю з Путіним сідати за стіл переговорів, я не знаю, хто то такий буде, там тих двійників багато. То вже давно може не той Путін бігає. Ми ж не знаємо. Он Савік Шустер поширив відео, де запевняв, що консиліум лікарів, який оглядав Путіна, здивований, що він ще живий, і зробив висновок, що до кінця року йому точно хана. Не виключено, що вже у жовтні. Загалом про це нам розповідають вже Бог зна скільки років.

Справа не в тому, скільки тих двійників Путіна бігає і як із його здоров’ям. Немає значення Путін. Ми маємо справу не з Путіним, як особистістю, а з колективним Путіним, колективною ментальністю росіян, вираженням якої Путін якраз і є. За соціологічними опитуваннями, дії армії в СВО підтримує 38% росіян, а проти повернення Україні окупованих територій виступає 75%. Є різниця? Є! Росіяни, московіти, як завжди, готові вбивати, але не готові вмирати, вони готові красти, але не готові віддавати вкрадене. Така російська ментальність. З нею доведеться мати справу безвідносно до того є Путін чи немає.

На жаль, цього Америка теж не розуміє. Чим нагадує Путіна. От недавній «наїзд» останнього на Зеленського. Що це спеціально на чолі України «поставили єврея, аби відбілити «українських нацистів». Для Путіна Зеленський не обраний, а призначений. Для нього всі президенти України, за виключенням Януковича, були призначені Заходом. Путін не розуміє, що таке нормальні демократичні вибори, не може собі уявити, що когось обирають взагалі, і єврея зокрема. Бо сам він ніколи у справжніх виборах участі не брав. Він їх в очі не бачив, не знає, що це таке. Для нього це якісь фантазії.

А Захід, у свою чергу, не розуміє, що таке колективний Путін, ментальність громадян авторитарного режиму. Не розуміє, сакраментального: кожен народ має той уряд, якого заслуговує. Тому що вони не жили в умовах «колективного Путіна». Для них це нонсенс. В уявленні багатьох західних політиків є лідер, який ментально-психологічно окремо, і є народ, який теж окремо. І вони для західного політикуму часто взаємно не пов’язані. Це постійна помилка Заходу, американців насамперед. Приміром, Ірак. Ось виженемо Саддама Хусейна і буде все краще, ніж було. Югославія. Ось скинемо поганого Мілошовича і все буде нормально. Лівія. Революція скине Каддафі і тоді країна заживе. Демократичні вибори в Єгипті. Ура, все буде нормально! Перемогли «Браття мусульмани». Країна зараз повернулася до авторитарного режиму, бо краще мати справу з ним, ніж з демократично обраними «братами» в умовах демократії. Ось багатьох таких речей американський політикум просто не розуміє, бо не жив у цих умовах. От і все.