Росія знову зрадила Вірменію. Що змінює нова перемога Азербайджану в Карабаху

Автор: Юрий Шевченко| 30 Вересня 2023 року - 12:18

Поділитися:

Відновлення воєнних дій у Нагірному Карабаху – це абсолютно логічне продовження тут попереднього розвитку подій. Він неминуче мав статися, раніше чи пізніше, – вважає колишній посол України в Ірані, експерт Центру дослідження Росії Олександр Самарський. Питання про те, чому саме зараз, не є важливим.

На переконання дипломата, Баку прагне поновити свою владу над усією своєю територією у межах міжнародно визнаних кордонів, включно з Карабахом, на територію якого останнім часом це не поширювалося. Карабах мав свого президента, свої органи влади на місцях без жодного підпорядкування чи представництва Баку. Між тим, для всієї світової спільноти, як би це негативно не сприймалося самими карабаськими вірменами, Карабах є частиною Азербайджану, і з цієї точки зору дії Баку виправдані.

Як зазначає експерт, у підсумку Другої карабахської війни у 2020 р., яка тривала всього 44 дні і поклала край двадцятирічній окупації Вірменією 20% території Азербайджану (далеко поза власне Нагірним Карабахом і проживали там фактично, лише азербайджанці), була підписана угода, де кожна зі сторін брала на себе певні зобов’язання. Але Вірменія не виконала принаймні два з них. По-перше, не було створено вірменською територією транзитного коридору довжиною близько 40 км, від азербайджанського анклаву Нахічевань (межує з Туреччиною, Іраном та Вірменією) до західних районів Азербайджану. По-друге, з Карабаху мали бути повністю виведені усі збройні сили Вірменії. Натомість на території Карабаху залишалися добре озброєні вірменські підрозділи, як би там їх не називали, регулярними, нерегулярними, «зеленими чоловічками» тощо. Тобто, ситуація виглядала так: на території Азербайджану є озброєний анклав, вороже налаштований до Азербайджану і абсолютно непідпорядкований Баку. Тому дії Азербайджану, вважає дипломат, були достатньо вмотивованими та прогнозованими, і це мало статися. У підсумку останніх подій у Карабасі у безумовному виграші поки що залишається Азербайджан. Він зробив вагомий крок вперед у поновленні контролю над своїми територіями.

Ще однією країною, яка безумовно виграла від спалаху конфлікту, є, звичайно ж, Туреччина. Її позиція та впливовість у регіоні значно зміцнилися. І на сьогодні Туреччина перетворилася на Південному Кавказі на домінуючу силу, з якою не можна не рахуватися країнам у цьому регіоні та поза ним.

Звичайно ж, програла або, може навіть і, напівпрограла Вірменія. Ситуація для країни дійсно складна, але її прем’єр-міністр Пашинян, як вважає дипломат, прийняв мудре рішення не воювати за Нагірний Карабах. Вірменія не була і не є здатною перемогти у війні з Азербайджаном. Тому втягування Вірменії у війну за анклав, який за міжнародним правом є суто азербайджанською територією, поставило б під питання саме існування вірменської держави.

Натомість Росія програла без усяких там «напів» у підсумку швидкого загострення та наступного врегулювання ситуації в Карабасі. Причому, програла повністю. Вона вже в регіоні мало на що впливає, – заявляє дипломат. Двісті років назад Південний Кавказ опинився у міцних обіймах Російської імперії, а тепер їх залишив.

На переконання Самарського, цій геополітичній поразці Росія значною мірою має завдячувати Путіну, його підходу до «збереження дружніх стосунків» з Вірменією, зокрема збереження її васальної залежності від Москви. Попри спробу світових ЗМІ та декого з політиків, які намагаються зобразити Путіна як якусь мало передбачувану і нічим не обмежену у своїх діях людину «без гальм», від якої можна чекати всього, чого завгодно, усі його вчинки добре прораховані, сплановані на перспективу та нерідко вбудовані в інші дії. Путіну як представникові спецслужб не до вподоби прямі й відкриті кроки. Він часто надає перевагу діям «під прикриттям» та вирішенню проблем чужими руками. Прикладом може слугувати захоплення Криму з усіма тодішніми зеленими чоловічками та всілякими «нас там нєт». Або помста Путіна Саакашвілі через посадку його в тюрму руками проросійської влади Грузії, яка годується з рук московського олігарха грузинського походження.

Що стосується путінських «многоходовочок», то вони часто мають один суттєвий недолік. Зокрема це стосується вихідних даних чи установок для розробки плану дій, які виявляються помилковими. До прикладу повномасштабне вторгнення в Україну. Його вихідною установкою була переконаність у тому, що в Україні люди «з квітами» зустрічатимуть російські війська, а українська армія не буде спроможна воювати з «другою армією світу».

Путін також припустився помилкової оцінки ситуації й у Вірменії. Пашинян, який прийшов до влади під час «оксамитової революції», мав, на відміну від своїх попередників, доволі чітку прозахідну й антиросійську позицію; почав, як роздратовано писали російські ЗМІ, загравати із Заходом, ЄС, а також нехтувати віковічною дружбою російського та вірменського народів; він мав нахабство не бути запопадливим перед Путіним під час візитів і перемовин. Більше того, саме у період керівництва Пашиняна було заарештовано і, попри путінські звернення, запроваджено у тюрму особистого друга Путіна – колишнього президента Вірменії Кочеряна.

За словами Самарського, аби помститися Пашиняну й усунути його від влади руками вірмен Путін спробував використати два фактори. По-перше, сакральність Карабаху для вірмен, за який вони воювали і навіть перемогли у 1994 р. На переконання Путіна, будь-яка слабкість Пашиняна у карабаському питанні мала б викликати масове й потужне невдоволення по всій Вірменії. По-друге, – використати сильні проросійські настрої у Вірменії. У разі загострення ситуації навколо Карабаху вірмени мали б «побігти» до Путіна за допомогою – їм довелося б покаятися перед Путіним за «антиросійськість» Пашиняна і це, відповідно, стало б ще одним поштовхом до «винесення» останнього з кабінету. А може й до фізичної ліквідації.

Для успішного використання зазначених факторів Путіну необхідний був програш Вірменії у боротьбі за Карабах при … відстороненій позиції «ображеної» Росії. Утім, попри реалізацію доволі логічного плану, його мети досягти не вдалося. Пашинян від влади усунутий не був.

Причиною провалу такого, здавалося б, гарного плану, зазначає експерт, стала така сама, як і з Україною, «промашка» з визначенням вихідних установок. Карабах дійсно був сакральним символом для вірмен, але до того часу, поки до влади у Вірменії не прийшов карабахський клан, представлений спочатку Кочеряном. Пробувши термін на посаді прем’єр-міністра, він відбув два президентські терміни, а потім передав владу своєму наступнику – також вихідцю з Карабаху – Саргсяну, який двічі обирався президентом країни. Натомість його бажанню ще й «поцарювати» прем’єр-міністром «Оксамитова революція» у Вірменії поставила крапку.

За період правління карабахського клану у Нагірний Карабах вкладалися величезні кошти. Часто-густо за рахунок населення самої Вірменії. Величезні кошти також розкрадалися. Владарювання клану відзначалося корумпованістю та криміналізацією. Поступово населення Вірменії ставало все більш налаштованим проти представників карабаського клану і проти Карабаху як кланового символу. Що і стало однією з причин «оксамитової революції» і перемоги Пашиняна. У підсумку вихідці з карабахського клану у владі Вірменії поступово, за два десятиріччя, знищили колишню сакральність Карабаху в очах переважної більшості вірмен.

Щодо «проросійських» настроїв у Вірменії все вийшло теж геть не просто. Росія, чиї очі завжди засліплювала імперськість і самозакоханість, у розбудові своїх відносин з Вірменією вважала, що ця країна є її вічним васалом. Однак, упродовж майже 30 років Росія крок за кроком міняла ставлення до себе серед широких верств вірменської громадськості. І спроба розіграти карабахську карту задля усунення від влади Пашиняна шляхом відмови у захисті Вірменії у війні з Азербайджаном значно посилила серед вірмен антиросійський тренд. Вірменія програла Другу карабахську війну. Однак через кілька місяців після цього партія Пашиняна знову виграла парламентські вибори у республіці. У ці дні, після відмови Пашиняна воювати з Азербайджаном за Карабах, протестні демонстрації у Єревані мали місце не тільки перед будинком уряду, але й біля посольства РФ, де люди вимагали забрати його геть з Вірменії.

Таким чином, план Путіна щодо поновлення та зміцнення дружніх стосунків Росії з Вірменією, тобто щодо повернення її у «стійло», а також усунення Пашиняна від влади було продумано і підготовлено. Але у вихідних установках не було враховано, що за ці роки, які пройшли з періоду приходу Путіна до влади, ставлення до Росії і Карабаху у вірменському суспільстві кардинально змінилося. І тому спроба помститися Пашиняну чужими руками, на кшталт Саакашвілі, поки провалилася. Вірмени виявилися мудрішими за грузинів. Путін і Росія у черговий раз програли.

Утім, як зазначає Самарський, проблеми існують. Зокрема, це стосується загострення гуманітарної ситуації в регіоні. Взаємна ненависть вірмен та азербайджанців має давнє коріння і передавалася із покоління до покоління. Побороти таке відношення дуже важко. Тому значна частина вірмен, звичайно, з Карабаху поїде, доля їх, як біженців, важка.

Крім того, у регіоні існує загроза застосування етнічних чисток, від чого світова спільнота вже застерегла Азербайджан. Утім, як вважає експерт, президент Алієв прекрасно усвідомлює цю загрозу і адекватно її оцінює. Баку багато чого пробачать в обмін на постачання нафти та газу, особливо в сучасних умовах, але звинувачення у геноциді – це ті речі, з якими краще не гратися. То ж Алієву необхідно проявити тверду руку у дотриманні порядку у звільнених районах і не допустити жодних етнічних чисток.