Україна стрімко втрачає свою головну опору — людей, які могли б розвивати економіку, запускати бізнеси, навчати, лікувати, будувати. За останні роки країна втратила майже 40% працездатного населення (за даними ukrstat.gov.ua). Близько 1,7 мільйона українців працездатного віку нині перебувають за кордоном — і це лише офіційно зафіксовані цифри. Ті, хто виїхав, — найчастіше освічені, активні, мобільні. Ті, хто залишився, — тримають державу в умовах постійного навантаження.
Цей масштабний відтік уже трансформує економічну карту країни: змінюється структура ринку праці, посилюється демографічна втома, оголюються ризики для бюджету. Яким стає ринок без людей? Чи можливо повернути втрачений людський капітал? І головне — чи адаптується економіка до нової реальності?
Дефіцит людського капіталу: системні наслідки для економіки
Трудові ресурси — це не механіка, а система, яка запускає все інше: споживання, інвестиції, бюджетні надходження. Коли сотні тисяч фахівців змінюють країну проживання, держава втрачає не лише руки для праці, а й голів для рішень. За даними Держстату, рівень зайнятості працездатного населення впав із 67% у 2021 році до менш ніж 55% у 2023-му. При цьому понад 9 мільйонів осіб опинились поза активним ринком праці (ukrstat.gov.ua).
Промисловість і логістика — серед найбільш постраждалих сфер, бо саме там відтік кадрів є критичним. Наприклад, «Укрзалізниця» за перші роки повномасштабної війни втратила близько 30 тисяч працівників, що становить понад 11% персоналу (opendatabot.ua). На деяких регіональних підприємствах харчової промисловості вакансії залишаються відкритими по пів року.
Підприємства змушені або автоматизуватись прискорено, або скорочувати виробництво — з відповідними наслідками для ВВП і зайнятості. Згідно з дослідженнями, уже понад 60% великих компаній в Україні перейшли на часткову або повну автоматизацію окремих операцій у відповідь на кадровий дефіцит. Проте така адаптація підходить не всім: малий бізнес, особливо в агросекторі, масово скорочує обсяги діяльності або заморожує проєкти.
Навіть якщо війна закінчиться завтра, повернути цю кількість людей на ринок буде складно: за оцінками Міжнародної організації з міграції, близько 45% українців за кордоном не планують повертатись у найближчі роки. Частина вже інтегрувалась у локальні економіки, діти навчаються в нових школах, а самі батьки працюють у системах, де заробітна плата стабільна, а соціальна підтримка передбачувана.
Хто залишився і на чому тримається система
Сьогодні в Україні працюють ті, хто не встиг виїхати або свідомо залишився — через сім’ю, патріотизм чи економічну необхідність. Українська трудова система тепер дедалі більше залежить від старших вікових груп: співвідношення працюючих до пенсіонерів наближене до 1:1, а приблизно 25 % пенсіонерів продовжують працювати. Це означає, що на кожного офіційно зайнятого припадає практично один пенсіонер — нагальна проблема для дефіцитного бюджету школи соціального страхування.
Зараз фінансова стійкість країни підтримується не внутрішніми ресурсами, а допомогою з-за кордону. За даними НБУ, за перші п’ять місяців 2025 року приватні перекази з-за кордону в Україну становили 3,5 млрд $, що на 15,4 % менше порівняно з аналогічним періодом торік . Такі кошти залишаються ключовим джерелом валюти, що стабілізує гривню в умовах кадрового дефіциту.
Ризики для майбутнього: демографія проти економіки
Трудова еміграція — це не лише про тут і зараз. Сім’ї створюються там, де є стабільність, а отже народжуваність концентрується в інших державах. Україна зменшується не через міграцію, а через втрату поколінь, які могли б народитись тут. За даними Держстату, у 2024 році в Україні народилось менше 190 тис. дітей — це мінімум за всю незалежність. Міста втрачають молодь, а разом з нею — потенціал до зростання. Економіка без молодих споживачів і працівників стикається з “ефектом затухання”: бізнеси не оновлюються, старіють інфраструктури, падає інтерес інвесторів.
Де шукати рішення: повернення чи перезапуск
Важко змусити людей повертатись туди, де немає гарантій. Але можна створювати умови, за яких повернення стає привабливим вибором. Деякі країни вже проходили подібний шлях: Польща після 2004 року стимулювала репатріацію економічними програмами й податковими пільгами — і це дало результат. Україна поки що робить ставку на мобільність: програми дистанційної зайнятості, пільгові умови для фахівців у критичних сферах, але ці інструменти точкові. Справжній прорив — це стратегія на 10 років, яка включає безпеку, житло, освіту для дітей і реальну участь діаспори у відбудові країни.
Зміна структури ринку праці: адаптація чи криза
Попри втрати, ринок праці в Україні трансформується. ІТ-сектор зберігає конкурентоспроможність і навіть зростає завдяки віддаленій роботі (за оцінкою IT Ukraine Association). Нові види зайнятості — цифрове волонтерство, локальні ініціативи з переробки, соціальні бізнеси — змінюють уявлення про роботу. Але цього замало, щоб перекрити масштабну демографічну втрату. Країна потребує не просто зайнятості, а чіткої системи стимулів, що дозволяє молоді залишатись і будувати життя тут.
Людський капітал — це політика, а не біологія
Головний ресурс України завжди був у людях. Саме українці формували її економіку, інституції, культуру — і саме вони сьогодні створюють цінність у різних куточках світу. Це не втрата, а виклик: як перетворити глобально розпорошену спільноту на силу, що працює на майбутнє країни. Держава більше не може дозволити собі чекати — час починати формувати: не рятувати те, що розвалюється, а будувати те, що здатне тримати. Майбутнє — це не питання повернення, а питання залученості.
Автор: Ганна Захаревич, аналітик бізнесу, стратегії та економіки
Підписуйтесь на Перший Бізнесовий в Telegram і Facebook і читайте найважливіші і найсвіжіші новини першими!
Стрічка новин 
