Виклик на допит часто супроводжується внутрішнім конфліктом між бажанням пояснити ситуацію та страхом нашкодити собі необережними словами. У такому напруженні нерідко губиться ключове питання – право особи на відмову від дачі показань і можливі наслідки цього рішення. У кримінальному процесі право на мовчання не є винятком або привілеєм, а навпаки є базовою процесуальною гарантією захисту від самовикриття, реалізація якої залежить від процесуального статусу учасника провадження.
Право не свідчити: конституційна основа
Ключовою нормою, що закріплює право відмови від дачі показань, є стаття 63 Конституції України, відповідно до якої особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів.
Це положення має пряму дію і не потребує додаткового підтвердження з боку слідчого чи суду. Воно поширюється на всі стадії кримінального провадження і є обов’язковим для застосування незалежно від складності справи чи характеру підозр.
Водночас сама наявність цього права не означає, що воно реалізується однаково для всіх учасників процесу.
Відмова від дачі показань залежно від статусу особи
Право на відмову від дачі показань у кримінальному провадженні реалізується по-різному залежно від процесуального статусу особи. Закон встановлює для кожного учасника власний баланс між обов’язком сприяти розслідуванню та правом на самозахист. Ігнорування цієї різниці часто призводить до ситуацій, коли формально правомірна поведінка створює суттєві процесуальні ризики.
Підозрюваний і обвинувачений мають найбільш широкий обсяг гарантій. Відповідно до ст. 42 КПК України, вони вправі повністю відмовитися від дачі показань або відповідей на окремі запитання без будь-яких пояснень. Таке мовчання не може тлумачитися як визнання вини та не тягне жодних негативних наслідків.
Кримінальний процес побудований на презумпції невинуватості – принципі, за яким саме держава зобов’язана довести вину особи. Тому відмова від показань на ранніх стадіях розслідування є законною та часто виправданою тактикою захисту.
Свідок, на відміну від підозрюваного, зобов’язаний давати правдиві показання і несе відповідальність за відмову або неправду (ст. 66 КПК). Водночас він має право не свідчити проти себе чи близьких осіб на підставі ст. 63 Конституції.
Практичний ризик полягає в тому, що саме показання свідка нерідко стають підставою для зміни його статусу на підозрюваного. У такому разі вже надані свідчення залишаються в матеріалах провадження і можуть бути використані проти нього. Саме тому право на часткову відмову від показань є для свідка ключовим інструментом самозахисту.
Потерпілий також дає показання і не позбавлений ризику самовикриття. Попри формально «захищений» статус, він має право відмовитися від відповідей, які можуть свідчити проти нього особисто. Надмірна відвертість у прагненні підтвердити власну позицію іноді призводить до несподіваних процесуальних наслідків.
Особи, які не підлягають допиту
Закон прямо забороняє допит щодо професійної таємниці адвокатів, священнослужителів, лікарів, нотаріусів, а також суддів і присяжних щодо нарадчої кімнати. Не підлягають допиту й особи, які через фізичний або психічний стан не здатні належним чином сприймати обставини справи.
Коли мовчання – це форма захисту, а не порушення
Відмова від дачі показань часто сприймається як конфронтаційна або «підозріла» поведінка. Насправді ж мовчання є повноцінною процесуальною позицією, яка у багатьох випадках є найбільш безпечною.
Практика досудового розслідування свідчить, що:
- навіть нейтральні пояснення можуть бути використані фрагментарно та поза контекстом;
- суперечності між первинними та подальшими показаннями розцінюються як ознака недостовірності;
- добровільно надана інформація часто стає підставою для розширення підозри.
Тому відмова від показань виступає не формою відмови співпрацювати зі слідством, а інструментом запобігання власним процесуальним ризикам на початковому етапі провадження.
Часткова відмова та вибіркові відповіді
Кримінальний процес не вимагає від особи відповідати на всі поставлені запитання. Закон допускає часткову відмову, коли особа:
- відповідає лише на загальні або формальні питання;
- відмовляється від пояснень щодо конкретних епізодів;
- посилається на ст. 63 Конституції у відповідь на ризикові запитання.
Такий підхід часто використовується як тактичний інструмент, особливо у справах із складною фактурою або значним масивом документів, де будь-яка неточність може мати негативні наслідки.
Процесуальні ризики «пояснити все одразу»
Однією з найпоширеніших помилок є переконання, що детальні пояснення «знімають питання» слідства. Насправді допит – це не майданчик для виправдання, а інструмент фіксації доказів.
Ризики надмірної відвертості полягають у тому, що:
- особа не контролює подальшу інтерпретацію своїх слів;
- кожне пояснення оцінюється через призму версії обвинувачення;
- відмова від раніше наданих показань сприймається як спроба уникнення відповідальності.
У таких умовах право на мовчання часто є єдиним способом зберегти процесуальну гнучкість.
Відмова від показань і «тиск слідства»
На практиці особи нерідко стикаються з непрямим тиском: переконаннями, що мовчання «погіршить становище», або натяками на «сприяння слідству». Важливо розуміти, що такі аргументи не мають під собою правової основи.
Закон прямо забороняє:
- примушування до дачі показань;
- погрози негативними наслідками у разі відмови;
- оцінку мовчання як доказу вини.
Будь-які відступи від зазначених принципів у подальшому можуть стати об’єктом окремої правової оцінки.
Право мовчати – елемент усвідомленої процесуальної позиції
Відмова від дачі показань не є проявом недовіри до правосуддя чи ухиленням від відповідальності, а законним засобом захисту в ситуації, де кожне слово має правові наслідки. Вирішальним є не саме мовчання, а усвідомлення моменту, обсягу та мети його використання, що дозволяє зберегти контроль над процесуальною позицією і зменшити ризики на ранній стадії провадження.
Підписуйтесь на Перший Бізнесовий в Telegram і Facebook і читайте найважливіші і найсвіжіші новини першими!
Стрічка новин 
