Унікальна життєва історія Ігоря Ліскі, підприємця, який пройшов шлях від мрій про космос до реалій бізнесу, показує, що справжній успіх приходить до тих, хто не боїться змінювати свої плани та долати труднощі. Зіткнувшись з викликами на різних етапах життя, він зумів перетворити випробування на можливості, і тепер його досвід надихає інших на нові звершення.
З чого почався Ваш життєвий шлях? Як сформувалася ідея піти у бізнес і що Вас надихало на початку?
– Сказати, що я з дитинства мріяв стати підприємцем – ні. Зовсім інші мрії були, як у всіх дітей того часу. Я чомусь намріяв собі стати космонавтом, тому і фізику вивчав, і спортом займався. Водночас захоплювався космічними інноваціями, науковими відкриттями, дослідженнями. А потім раптово потрапив у поїздку до Лондона – це були такі перші програми обміну між кращими школярами, студентами… Мені було 15, так от, до чого це я – це був зовсім інший світ. А ще мені запам’яталася така фраза: «Хлопчику з Радянського Союзу з маленького містечка Комсомольськ (зараз це Горішні Плавні) простіше потрапити у космос, ніж у Лондон». Перше враження було таке: якийсь новий світ.
Потім було багато чого ще. Мрії мої були, як-то кажуть приземленні – будувати літаки, щось там із космосом пов’язане. Я вигравав всі олімпіади шкільні з фізики та хімії, але коли в 1996 році я закінчив школу, в 1997 треба було вступати до вишу, чомусь вирішив, що хочу на міжнародну економіку. Тож я вирішив собі, що маю заробити на освіту. Перша моя робота була в пекарні – я ночами випікав хліб, бо на ранок же ж він вже мав лежати на прилавках. Тобто, вдень ти вчишся, а вночі печеш хліб, щоб до 5 ранку він вже був готовий. Я тоді думав – ну класна історія, купа часу в тебе ще є… Але протримався я таким чином не дуже довго – чотири місяці. В результаті мав попечені руки, бо вже коли під кінець роботи не розумієш, що робиш, то так виходить. А на додаток зрозумів – або там спиш і руки обпечені, або на лекціях…
Навчання коштувало 800 доларів на рік – це ж тоді були якісь шалені гроші. Я зрозумів, що пекарем їх не заробиш, тому пішов до свого двоюрідного брата – він на той час торгував металом. Щось я грузив, потім возив, щось там на таможні робив – оце був мій перший бізнес. Не було там ніяких красивих історій, про які я мріяв – ні космосу, нічого. Торгівля, склади, навантажувачі – оце все. Такі були часи. Я всю Україну об’їздив із далекобійниками, бо був експедитором. Це не та історія, де, як я зараз кажу, божа іскра. І так, це не про гараж Стіва Джобса, де створювалися комп’ютери… В гаражі мами Ігоря Ліскі складався метал. Але тоді я зрозумів дуже важливу річ: скільки ти заробиш, залежить від тебе. Загалом все залежить від тебе. Це мене дуже сильно стимулювало, а ще з’явилася незалежність – коли ти не просиш гроші у батьків. Ти сам можеш відправити гроші мамі або запросити дівчину у ресторан.
Але справжня історія, коли я відчув оце натхнення, сталася тоді, коли бачиш результат своїх вкладень. Особливо, коли від тебе залежать люди. Мій «металевий» шлях привів до того, що наші роботодавці придбали фабрику металолому у Краснолуцьку. Вона збанкрутіла, придбали її з аукціону. Я мав поїхати туди, подивитися, що там треба робити. Але ж там були і люди, які трималися за роботу, ходили на фабрику, але фактично ж били байдики… При цьому вимагали свою зарплатню. З одного боку – все розвалене, обладнання майже знищене, але з іншого – люди. І оці люди казали: «Давайте спробуємо! Отут зробимо це, тут купимо, тут продамо – все вийде!». Я вирішив спробувати, щоб принаймні ці люди потім мне не звинувачували, що приїхав та порізав все. І якось воно закрутилося і справа пішла. Я був там самий молодий – мені був 21 рік. Врешті решт це була прибуткова історія, ми зробили з цієї фабрики працююче підприємство. Якщо б це був не я, то магії цієї б не відбулося. Ну і саме через це я прийшов і вугільну та газову галузь, інвестування. А історія із фабрикою – це коли не тільки розвивається підприємство, а й регіон загалом. Ми побудували потім шахту – це перший випадок, коли в Україні за 34 роки була повністю з нуля збудована шахта-мільйонник. Всі інші просто приватизували шахти. А будування шахти – це надскладний процес, така собі вища каста на Донбасі.
Чому вирішили займатися саме інвестуванням? Як би Ви описали українського інвестора? Чим він відрізняється від закордонного?
– Спершу хотів би сказати, що люди дуже часто плутають інвестора з підприємцем. Я вважаю себе у першу чергу підприємцем. Інвестор – це той, хто на свій страх і ризик інвестує гроші з надією отримати прибуток. На мою думку, це не так складно. У якійсь мірі ми всі інвестори – хто купив квартиру, а особливо той, хто її потім здає. Або той, хто купує землю, пай – це теж інвестиції. А хтось позичив гроші сусіду, у якого бізнес, та й сподівається отримати з цього щось. Підприємець же ж – це той, який організовує нову справу, новий бізнес. Саме тому я вважаю себе підприємцем – тим, хто організовує справу, залучає інвестиції. Дуже часто підприємець взагалі не має грошей – це звичайна справа. Стартап-модель, яка от приміром в Америці – це той самий бізнес Стіва Джобса, який не мав грошей, натомість мав ідею, віру у свої сили – вона працює і в Україні.
Ситуація з підприємництвом зараз – вона чимось дуже схожа на ту, що була у США у 19 столітті – оцей дух, створення чогось нового, революційного, чого до тих пір не було – це особлива справа. Коли купа проблем, відсутність стабільності, підтримки та стимулювання від держави – все це складно. Український інвестор та підприємець – це про виживання в умовах відсутності законів, захисту приватної власності, це постійна боротьба. Причому у багатьох випадках треба боротися саме з державною машиною, з суспільним баченням… Бо роками нав’язувалася думка, що підприємці – це мало не найгірше явище у світі. Але нам треба зараз вивільнити оцю енергію підприємницьку. Маємо стабілізувати економіку країни, а тоді комплексно оновлювати соціальні програми.
Інвестиції та загалом бізнес до війни та після: які ключові зміни відбулися на інвестиційному ринку? Як це вплинуло на Вашу діяльність?
– У нас війна, на жаль, для когось була великим шоком. Я сам з Луганщини, то для мене війна почалась у 2014 році, але для багатьох – у лютому 2022 року. На головну сцену вийшло розуміння того, навіщо нам ця країна, що ми маємо зробити, як нація.
От раніше, до війни, всі думали – навіщо нам армія? А головна функція міністра оборони полягала у продажі радянської зброї, та ще й з корупційною складовою… Про оборону національних інтересів навіть не йшлося. Теж саме стосувалося історії із податками та податковою – якісь відшкодування ПДВ, скрутки, інші «сірі» справи… Все було збудовано на інших інструментах. Але зараз ми розуміємо, що якщо бізнес не сплачуватиме податки, то нема за що буде утримувати оборонку, армію – це дуже важливо. Не буде приватної власності. Зараз ми дуже добре розуміємо, навіщо нам СБУ, контррозвідка, ГУР. Сьогодні люди чітко усвідомлюють, що нікому не потрібні оті квартири, дачі, автівки, бо їх просто можуть розбомбити або забрати.
Саме зараз до багатьох починає доходити (не до всіх, правда), що дипломати мають бути зовсім інші – не такі, як у СРСР. Та й загалом, що треба змінювати все, що робила радянська держава впродовж всіх років свого існування, ламати це, створювати нове – навчати дипломатів та юристів, послів та міністрів, аби вони були в першу чергу ефективними на своїх місцях. До багатьох зараз починає доходити оте базове розуміння, як воно все має бути. І я покладаю надії із цим попри розчарування, складнощі, шалені втрати, що все це загартовує, дозволяє зняти полуду з очей. Я сподіваюся, що це позитивна історія: крізь біль все може вийти на новий рівень.
Що сьогодні найбільше потрібно бізнесу та інвесторам? Яких ресурсів чи умов наразі не вистачає? Як взагалі працює український підприємницький сектор у стані війни?
Що стосується українських підприємців під час війни, то це була одна з найбільш організованих спільнот. Вважаю, що на перших етапах саме підприємці, як одна сила, допомогли врятувати країну. Звичайно, були й такі, які просто втекли, але більшість виявилися патріотами. Сотні тисяч підприємців пішли на фронт захищати своє – країну, родину, бізнес. Переконаний, що негативне ставлення суспільства до підприємництва та підприємців базується на неповному розумінні того, що вони дають економіці, суспільству. Спотворили уявлення ще й бізнесмени, які отримували проєкти через приватизацію, або шляхом захоплення, користуючись якимось адмінресурсом. Але справжні підприємці, які на свій страх і ризик створили те, чого не було – вони і є тією рушійною силою.
Найбільшим викликом вже після війни буде максимальна підтримка справжнім підприємцям, допомога їм. Ми повинні будемо зробити так, щоб Україна стала країною можливостей, тоді і люди повернуться. Такі підприємці, які можуть створити нові робочі місця, запропонувати гідні умови та оплату праці – саме за них в першу чергу треба боротися. Бо станом на зараз Україна багато в чому програє – це і зарплати, і безпека, і кращі школи та соцзахист у інших країнах. Але ми маємо вирішувати вже зараз, кого і як ми будемо залучати після війни – українців або ж сірійців, таджиків, індійців. Який нам потрібен баланс?
Зараз нам варто боротися саме за підприємців, бо якщо, умовно кажучи, поїдуть 100 тисяч, то вони із собою заберуть ще багато людей. Будуть пропонувати їм там, наприклад, в Італії або ще десь, класні умови праці, та ще й біля моря.
Як би Ви оцінили інвестиційний клімат в Україні порівняно з Європою? Де є потенціал для зростання?
Ну, дивіться: у Європи є свої проблеми, це очевидно. У порівнянні з американською екосистемою, європейська менш приваблива для підприємців та підприємств. Те ж саме можна казати й про інвестиційний клімат (у порівнянні). Але у Європі – захищена судами приватна власність. Тобто, якщо ти вже купив землю – вона твоя, ніхто не відбере. Це перша перевага, а друга – це ширший доступ до ресурсів (зокрема, до кредитів, грантів). Для прикладу: от якщо ти підприємець і хочеш створити 50 нових робочих місць, то місцеві чиновники будуть, умовно кажучи, носити тебе на руках – тобто, пропонувати ті ж гранти, вигідні кредитні умови, навчання, перекваліфікацію тощо. Є, звичайно, й мінуси: там інколи більш жорсткі умови стосовно різних підключень, екології.
В Україні це досі часто працює трішки інакше: спочатку побудуємо, а потім більш-менш розберемося з тими стандартами. Ну давайте чесно – десь «підмажемо», десь «переморгаємо»… Звісно ж, в Європі це просто неможливо. Є різниця і у підході до персоналу: якщо ти людину взяв на роботу, звільнити її не так просто – треба виплатити все, що за законом зазначено. Європейці і самі часто скаржаться на все оце, але вже як є.
Україна зараз більш схожа в цьому плані на США. Якщо ми максимально збережемо зараз все це – будемо швидко давати дозволи на підключення, погодження, не будемо збільшувати податки, будемо захищати право власності, то спочатку це відчує український бізнес, а потім все це підтягне закордонних інвесторів. Можу сказати, що в нашій країні, якщо дивитися на це з боку іноземного інвестора, дуже легко заробляти гроші. Це важливо. Звісно, після війни все треба буде відбудовувати, тобто, є купа можливостей. От до прикладу – ми єдина країна з великими будівельними потребами, де досі нема заводу з виробництва скла.
Знаєте, я б дуже хотів, об у нас такі проблеми, як побудова нових підприємств, вирішувалися саме завдяки підприємцям. Щоб не якийсь там міністр після наради казав, що нам потрібно отаке підприємство, а щоб конкретна людина вирішила, згенерувала ідею та втілила її в життя. Але тут і держава має виступати у певній ролі. Наприклад, як це працює у нас в енергетиці: створюються умови, є запит – скажімо, держава готова купувати «зелений тариф» або ж маневруючі потужності. Підприємці самі все зроблять – законкурують, знайдуть кращих постачальників обладнання, зрозуміють, як це профінансувати тощо. Це найбільш ефективна і потужна історія, де насправді важливо створити прозорі чесні умови і не заважати. Це про вільний ринок і свободу прийняття рішень, тому у це я вірю і вважаю, що це – майбутнє України і в підприємництві, і в інвестиціях.
«Український інститут майбутнього» – одна з Ваших ініціатив. Чому Ви вирішили інвестувати у дослідження? Як це впливає на прийняття бізнес-рішень?
– Ну це ж така історія про відповідальність, про вплив на державу, тут є дві великі можливості. До речі, я закликаю всіх підприємців не боятися когось підтримувати або ж самостійно йти в політику. У нас є така думка, що політикою повинні займатися якісь окремі люди, не підприємці. Але така і якість потім тих політиків. Підприємці все одно мають брати відповідальність за свою країну, місто, ОТГ. Вони мають фінансувати, делегувати, впливати тощо. А ще є важливий момент – фінансування просвітницько-аналітичного центру. От у нас такий, який має виробляти інтелектуальний продукт – не для всіх, але для тих, хто хоче. У нас працюють багато експе6ртів, щоб аналізувати досвід інших країн та багато різних речей. Інвестиції в інтелектуальні продукти дуже важливі. Це, я так вважаю, мій внесок в майбутнє України.
Чи маєте політичні амбіції? Чи розглядаєте політику як можливість впливати на розвиток країни?
– Особисто в політику я не планую, бо в мене є ще кілька власних проєктів. Але точно планую повпливати – не боюся і хотів би когось фінансувати, а також через той же «Інститут майбутнього», різні аналітичні та соціальні проєкти намагаюсь комусь допомогти, порадити. Не боюся відстоювати свою публічну позицію. Зокрема, я багато часу свого вклав на «Аспен Інститут Київ», там ще ж є «Аспен Комьюніті» – це такий майданчик для діалогу, мислення, відповідального лідерства. Ще я допомагаю зараз Центру соціальних змін і поведінкової економіки Board вони опікуються соціальною політикою, здоров’ям нації, психологічним станом, демографічним станом в Україні, культурою. спортом. Є ще декілька проєктів, які я фінансую. Один – «Нова країна» з LB Соні Кошкіної – це просвітницький проєкт. Ще хочу проєкт з «УП», ще купа інших є, зокрема, з Міністерством оборони працюємо по закупівлях тощо.
Ваші поради потенційним інвесторам: У які сфери інвестувати, як уникати ризиків і на що звертати увагу?
– Перше – така загальна порада: вкладатися та інвестувати не в те, що модно, що всі розповідають та радять, а в те, що драйвить особисто тебе, у те, у що ти закоханий або віриш на всі сто. Як мене вчили у Стенфорді – дуже багато геніальних ідей спочатку висміювалися, тому там не було конкуренції. Якщо така ідея виходить, то вона стає супер успішною, тому що немає конкуренції – ти сам у глибокому океані, перемагаєш всіх. Ну. А там, де всі – там вже треба рубатися, бо є конкуренція і все не так просто. Ну, і третє – ставати у своїй зграї професіоналом, кращим, вчитися, не боятися. Найкраща інвестиція – це інвестиція в себе, в свою освіту, в розум. Такі прості речі, але вони обов’язково вистрілять! Так є, що я – один з небагатьох, хто вміє будувати з нуля у різних сферах. Я будував шахти, заводи, медичні компанії. Зараз ми плануємо відновлювати багатовіковий замок – палац у Роздолі, бо я вважаю, що спадщина важлива саме у час війни.
Підписуйтесь на Перший Бізнесовий в Telegram і Facebook і читайте найважливіші і найсвіжіші новини першими!
Стрічка новин 
