У час, коли щоденна реальність випробовує на міцність — новинами з фронту, складними ефірами, людськими трагедіями й відповідальністю слова — особиста внутрішня опора стає не просто рисою характеру, а умовою професійного виживання.
Фраза «Поки серце б’ється — немає нічого неможливого» для Марії Скиби — не мотиваційний лозунг, а внутрішній код дії. Він формувався роками: через «друге місце», зміну професій, різкі повороти долі, роботу в небі та повернення в кадр, через прямі ефіри під час війни й розмови, де кожне запитання має вагу.
У цій розмові — про шлях без ідеалізації: як не зламатися, коли не виходить з першого разу; як тримати удар у професії, що працює з болем і правдою; де проходить межа між жорсткістю та людяністю; і чому віра, дисципліна й емпатія сьогодні — не слабкість, а форма сили.
– Фраза «Поки моє серце б’ється — немає нічого неможливого» звучить як внутрішній код. Коли ця установка вперше сформувалась у вашому житті — і чи був момент, коли вона реально врятувала вас?
Марія Скиба: Так, ви дуже вірно підмітили! Це дійсно внутрішній код. Кожного разу, коли я стою перед складними обставинами чи вибором, я згадую ці слова. Звісно, це не вирішує проблему, але так я заспокоююся і не даю емоціям взяти гору. Твереза оцінка ситуації, без паніки та сліз, пришвидшує найкращий результат.
З дитинства доля мене випробовувала «другим місцем на п’єдесталі». Це коли зовсім трохи не вистачає до перемоги — у спорті, у везінні, в отриманні одного бала до успіху. Пів кроку. Але зараз я розумію, яке це було загартування. І саме завдяки тому, що я буквально жила установкою, що немає нічого неможливого, — я не здавалася. Я просто перекреслювала в голові це «друге місце» і пробувала ще і ще. Тому в історії мого життя — десятки спроб: у танцях до золота, у телебаченні — до місця ведучої, та у проєктах, у яких я сьогодні як риба у воді.
– Ви пройшли шлях від локальної журналістики до національних телеканалів, від телебачення — до авіації і знову назад. Як внутрішній голос допомагав не боятися різких поворотів і починати заново?
Марія Скиба: А за освітою я міжнародний аналітик. І за фахом теж встигла попрацювати. Як ви розумієте, спробувала я багато! І без цього досвіду я б не була там, де я зараз.
Уявіть, я вступала на факультет «ведучої телепрограм», але не пройшла останнє вступне випробування. Звісно, дуже засмутилася і пішла навчатися за іншим фахом. Але не полишала мрії працювати на телебаченні. Це був 2015 рік.
Я пішла іншим шляхом: пройшла всі можливі курси та школи з журналістики, які на той час були в Києві. Моя мама дуже мене підтримувала і наполягала не здаватися. Тому я була скрізь, щоб зачепитися за будь-яку можливість.
Тоді на одному з телеканалів я проходила практику, робила сюжет про авіацію та працівників авіагалузі й жартома заповнила анкету на посаду бортпровідниці. Роботи на телебаченні тоді я не отримала. Але пройшла відбір у «МАУ». Навчання там тривало три місяці. Я його успішно пройшла, отримала всі дозволи на польоти.
І за тиждень до першого рейсу мені телефонують з каналу і пропонують роботу на телебаченні! Я дуже плакала, бо відмовитися від контракту вже було неможливо — там великі штрафи. Так я відмовилася від першої роботи журналісткою.
Але за пів року зрозуміла, що робота в небі — це зовсім не моє. Долітала контракт і вже за місяць отримала можливість стажування на каналі «Україна». Все сталося тоді, коли прийшов для цього час. Я це точно знаю. Але чи сталося б це, якби я відмовлялася від інших пропозицій? Думаю, ні.
Зараз я працюю в кадрі з професіоналами, які багато років тому були моїми викладачами. От вам і внутрішні установки!
— Робота з війною, політикою, кризовими темами потребує великої психологічної витривалості. Як ви навчилися «тримати удар» і не втрачати людяність у професії?
Марія Скиба: Найважливіше в професії — це відчувати проблеми людей і не бути байдужою. Не знецінювати біду, бо для кожного вона своя й особлива. Тим паче в час війни.
Люди різні — конфліктні, оптимістичні, хтось потребує більше уваги, хтось тривожний, а хтось навпаки — емпатичний. Коли маєш розмову зі спікером з будь-якої галузі, ти сам маєш розбиратися в темі, щоб спікеру теж було з тобою цікаво.
Психологічна витривалість у роботі для мене сьогодні базується на трьох правилах: уміти слухати й зосереджуватися; не боятися попросити допомоги чи роз’яснення; і третє — тримати себе в тонусі: відпочивати, висипатися та не відмовлятися від приємної рутини.
— Ви говорите про віру в ефект бумеранга і в те, що добрих людей більше. Чи не складно зберігати цю віру після всього, що довелося бачити й пережити в журналістиці?
Марія Скиба: Думаю, це залежить від сприйняття ситуації. Адже якщо людина хоче, вона може виправдати будь-який вчинок. Я не вмію спілкуватися з неприємними мені людьми і прикидатися, що мені все підходить.
Я вірю в невипадкові зустрічі. Колись дорогою на роботу я потрапила в ДТП — була винною, дуже запізнювалася на ефір і не мала часу з’ясовувати обставини на місці. Я взяла у водія іншого авто номер телефону і сказала, що після ефіру зателефоную, щоб вирішити питання. Він засміявся, не повірив, але відпустив мене на роботу.
Увечері виявилося, що він — помічник міністра, а в цьому ж вечірньому ефірі ми спілкувалися з його керівником, тодішнім міністром інфраструктури. Так ДТП допомогла мені домовитися ще про кілька цікавих інтерв’ю.
Ще пригадую ефір про медичні послуги в Україні. Завдяки програмі наша гостя познайомилася з лікарем, який згодом безкоштовно зробив їй успішну операцію на серці. Я вірю, що такі зустрічі й медіа загалом допомагають прискорити теорію шести рукостискань. І за надважливої потреби ми можемо знайти будь-кого й будь-де.
Звісно, можна помилятися в людях, але бумеранг усе одно працює. І у своїх діях я завжди про це пам’ятаю.
— Досвід бортпровідниці — це про дисципліну, відповідальність і роботу з людьми в нестандартних ситуаціях. Що з цього досвіду стало корисним уже в медіа?
Марія Скиба: Коли живеш в Україні, у тебе щодня може бути нестандартна ситуація… Але в небі є тільки екіпаж, і ніхто не прийде на допомогу, поки капітан не посадить літак.
Тому й тренується стресостійкість, злагодженість команди та секундне прийняття рішень, які можуть вартувати життя. Майже як у прямому ефірі! До речі, дякую — цікаве порівняння.
Такі різні професії, але схожі якості, які необхідно розвивати. І ще, звісно, комунікація. Пасажири, як і герої сюжетів: до кожного потрібен особливий підхід, і більшість дуже хвилюється.
Якщо є можливість, я перед інтерв’ю завжди спілкуюся з гостем не лише на тему розмови, а просто про життя. Так розумієш, у якому настрої спікер і як він або вона налаштовані. Ці десять хвилин можуть правильно налаштувати й заспокоїти. Я завжди переймаюся комфортними умовами для гостей своїх інтерв’ю чи заходів.
— На каналі «Ми — Україна» ви відомі гострими запитаннями та уважністю до тем, важливих для глядача. Де проходить межа між професійною жорсткістю і внутрішньою чутливістю?
Марія Скиба: Якщо спікер відверто бреше чи спекулює цифрами, на це точно потрібно реагувати. Ведучий у кадрі — це той, хто має ставити запитання від глядача. І це великий привілей — мати таку можливість.
Глядач може написати хоч сотню питань президенту, міністру чи представнику влади в соцмережах, але чи отримає він особисту відповідь? Тому наше завдання — обрати найрезонансніші запитання або теми, які хотів би поставити глядач, і отримати на них відповідь.
На жаль, нам, українцям, поки легше сварити й нарікати, ніж похвалити чи подякувати. Тому «скандальне» на телебаченні завжди мало вищі рейтинги. Але мене дуже тішить, що люди дивляться і не перемикають військових в ефірах — ми це бачимо за показниками рейтингів.
Збори, які відкривають військові, а канал «Ми — Україна» підхоплює, ніколи не стоять на місці. Глядачі донатять і дякують за захист. Цей зв’язок — теж велика місія.
Особливу чутливість точно варто вмикати, коли мова йде про трагічні події. Запитувати в дружини загиблого військового, що вона відчувала, коли дізналася, що її чоловіка вбили, — це неповага й нелюдяність. Відсутність етики в час війни — це моральний злочин. На жаль, такі журналісти є.
— Якщо озирнутися на весь шлях — що сьогодні для вас означає особиста сила: витримати, не зламатися чи зберегти віру і мрію про життя без тривог у вільній Україні?
Марія Скиба: Особиста сила — це не зрадити собі та своїм принципам. Важко будувати далекі плани, але точно не варто ставати на шлях зневіри. Я хочу жити в Україні, вірю в ЗСУ, і разом ми всі переживаємо дуже складну зиму. Але я завжди пам’ятаю про тих, кому важче, холодніше й страшніше.
— Яке побажання ви хотіли б залишити нашим читачам — людям, які сьогодні живуть, працюють і мріють у непростий для країни час, але так само вірять: поки серце б’ється — немає нічого неможливого?
Марія Скиба: Просто зараз подумайте про шлях, який ви вже пройшли, щоб бути там, де ви є. І похваліть себе за це. Колись для вас це теж було нереальним.
Сьогодні, навіть у війну, так багато можливостей: онлайн-навчання, тренінги, курси, бізнес-бранчі. Можна стати ким завгодно — і це доступно.
Підтримуйте українське та цінуйте людей, які підтримують вас, а не лише ваш успіх. Бо в житті, як у словах із пісні: у перемоги багато батьків, а поразка — завжди сирота.
Я фаталістка, але переконана, що доля нас чує, і варто лише правильно сформулювати бажання. Бо немає нічого неможливого.
Історія Марії Скиби — це не про ідеальний кар’єрний маршрут і не про швидкі перемоги. Це про витривалість, послідовність і вміння чути себе, навіть коли життя змінює напрямок. Про професію, де етика важливіша за рейтинги, а людяність — сильніша за емоційний шум.
У країні, яка щодня вчиться жити в умовах невизначеності, такі розмови нагадують: внутрішня установка має значення. Вона не знімає викликів, але допомагає пройти їх гідно.
Поки серце б’ється — справді немає нічого неможливого. Є шлях, який кожен із нас проходить у своєму темпі. І сила — не зрадити себе на цьому шляху.
Підписуйтесь на Перший Бізнесовий в Telegram і Facebook і читайте найважливіші і найсвіжіші новини першими!
Стрічка новин 
