Світ змінюється швидше, ніж податкові інспекції встигають дістати калькулятор. Десятки тисяч українців сьогодні працюють онлайн з-за кордону — не маючи податкового резидентства в жодній країні. Це виклик для держав, які намагаються втримати економічний зв’язок із власними громадянами, і водночас — шанс сформувати сучасну політику без примусу й застарілих інструментів.
Про податкову невидимість, цифрову міграцію, ризики для бюджету та потенційні сценарії ми говоримо з Михайлом Колісником — PhD, професором Kyiv School of Economics, президентом CFO Club і керуючим партнером FINART Smart Solutions. У фокусі — як податкова система може відповідати новим форматам зайнятості, зберігаючи довіру фахівців і формуючи стратегічну економічну політику без адміністративного тиску та архаїчних інструментів.
– Як би Ви описали сучасного цифрового кочівника з України? У чому його відмінність від звичного образу фрилансера?
Михайло Колісник: Сьогодні ми маємо справу з новим явищем — поколінням цифрових фахівців, які не прив’язані ані до офісів, ані до конкретних країн. Це мобільні люди віком приблизно від 20 до 35–40 років. Вони подорожують із рюкзаком і ноутбуком, працюють звідти, де є стабільний інтернет, і постійно змінюють локації. Я часто спілкуюсь зі студентами — запитую, чого вони хочуть від життя. Якщо раніше відповідали: «Дім, сім’я», то тепер усе частіше чую: «Хочемо побачити світ, не прив’язуватись до місця».
Держава стикається з феноменом нового типу — поколінням цифрових людей. Це фахівці у сфері цифрових послуг, які є повністю мобільними, не обтяжені речами і не вважають матеріальні атрибути ключовими. Вони вільно змінюють країни, обираючи локації не лише з огляду на податкові умови, а й за комфортом життя. І саме звідти — з різних точок світу — вони надають свої послуги.
– На Вашу думку, скільки українців сьогодні працюють у різних країнах світу без податкової реєстрації?
Михайло Колісник: Є оцінки, що таких людей — від 50 до 100 тисяч. Це, можливо, й небагато у загальносвітовому масштабі, але для України — доволі суттєво. Такі дані, зокрема, наводить Львівський ІТ-кластер (Lviv IT Cluster).
Якщо перевести це у фінансовий вимір, можна рахувати за мінімальним або за максимальним сценарієм.
Якщо брати за максимальним сценарієм, уявіть собі айтішника середнього рівня, який заробляє 4 тисячі доларів на місяць. У такому випадку ми будемо говорити про втрачені 6 мільярдів доларів щороку. І якщо рахувати податки за спрощеною системою (5%) — то це близько 300 мільйонів доларів недоотриманих податків.
А якщо брати за мінімальним сценарієм — наприклад, джуніора в ІТ-сфері — і рахувати вже за повною системою оподаткування, то виходить близько 216 мільйонів доларів потенційних втрат для бюджету на рік.
Це значні суми — і з погляду державного бюджету, і з погляду потенціалу, який наразі не використовується.
— Чому традиційна податкова система виявляється неефективною у випадку з фахівцями, які працюють дистанційно без податкової прив’язки до конкретної країни? І чому, на вашу думку, держава досі не виробила чіткої політики щодо оподаткування таких громадян? Це питання не в пріоритеті чи бракує розуміння масштабів явища?
Михайло Колісник: Держава звикла мислити категоріями калькуляторів, а зіткнулася з айфоном. Все більше благ сьогодні створюється у нематеріальній сфері — цифровій та інтелектуальній. Для цього не потрібні великі капіталовкладення, тож зростає кількість людей і компаній, не прив’язаних до традиційної юрисдикції. Їх буде ще більше.
Системи оподаткування досі базуються на інструментах XIX століття, тоді як сам ринок праці давно змінився. Засобами виробництва стали ноутбук, інтернет і мозок фахівця, якого вже не викличеш на роботу «по місцю». Після пандемії світ остаточно звик до віддаленого формату — з’явилися віртуальні корпорації, які не мають жорсткої прив’язки до жодної юрисдикції. А спеціалісти свідомо уникають сталої податкової резиденції — і держава просто не може їх зафіксувати.
В Україні, наприклад, якщо людина перебуває за кордоном понад 183 дні на рік, вона автоматично втрачає статус податкового резидента. У більшості інших країн також існують чіткі часові ліміти для тимчасових відвідувачів. Теоретично можна жити 160 днів на Майорці, потім 160 — на Балі, далі ще десь — і постійно уникати сплати податків у будь-якій конкретній країні.
Але головна причина, чому досі немає чіткої політики, — у тому, що держава просто не встигла зреагувати. Умовно кажучи, летить кукурудзник — 120 кілометрів на годину. Поруч — сучасний бомбардувальник F-35, промайнув. Що це було? Пілот навіть не встиг побачити. Проблема, як кажуть, просто «просвистіла» повз державу. Як реагувати — ніхто не знає. А кожен чиновник діє, виходячи зі свого особистого розуміння ситуації.
До того ж держава звикла діяти адміністративно або карально. Але якщо ці люди фізично не з’являються в країні — що тоді робити? І саме на це питання досі немає відповіді.
— Які практичні ризики та втрати несе для фахівця тривала робота без податкового статусу в жодній із країн?
Михайло Колісник: Можна сказати, що така людина частково займає егоїстичну позицію. З одного боку, вона нічого не дає жодній державі. З іншого — якщо їй знадобляться державні послуги, вона звернеться й буде наполягати, що має на них право, хоча насправді — ні. Йдеться про медичне обслуговування в межах системи соціального забезпечення, пенсійне страхування, правовий захист.
Можна звичайно стверджувати, що вам нічого не потрібно від держави, але ви їздите дорогами, які вона збудувала. Неможливо бути повністю незалежним від країни, де ти живеш. Людина користується інфраструктурою, публічними послугами, елементами соціальної підтримки. І в такому випадку очевидним є одне: хоча б мінімальна участь у фінансуванні цих благ — через сплату податків — є питанням чесної гри.
— Який підхід, на вашу думку, має обрати держава у відповідь на нову реальність мобільної зайнятості: створення стимулів для співпраці чи посилення регулювання й контролю?
Михайло Колісник: Сьогодні багато хто роками не сплачує податків. Але, на мою думку, варто зосередитися не на переслідуванні, а на тому, як зробити життя цих людей комфортним — і переконати їх платити хоча б невеликі суми в межах глобальної системи, не обов’язково в Україні.
Наразі нам складно запропонувати щось цим людям, які виїхали. Бо, скажімо прямо, рівень життя в інших країнах часто сприймається як більш привабливий — і за якістю, і за краєвидами.
Є ще один важливий момент: переважна більшість чоловіків сьогодні невиїзні. Україна фактично перетворилася на капсулу, закриту для виїзду. І постає серйозне питання: як уряд планує реагувати на ті зміни, які неминуче настануть, якщо ці обмеження скасують?
Що ми маємо зараз? Наприклад, «Дія.City». Так, IT-компанії справді її використовують, але ця система досить складна для індивідуального спеціаліста. Уряд загалом мав би серйозно замислитися, як не втрачати таланти й ресурси. Бо, чесно кажучи, сьогодні в цьому напрямку майже нічого не працює.
— Цифрові візи вже діють у Хорватії, Естонії, Португалії — кожна має свої нюанси й наслідки. Чи є у цих моделях те, що ми могли б перейняти, або чого точно варто уникати?
Михайло Колісник: Ви знаєте, насправді кожна з цих країн проходила цей шлях по-своєму. І наскільки він буде дієвим у майбутньому — питання відкрите. Ми зараз перебуваємо у точці біфуркації: старий уклад уже змінився, а новий ще не набув чітких обрисів.
Є футурологи, які прогнозують появу зовсім інших моделей. Це як у Середньовіччі: вівці “з’їли” Англію — і на місці аграрної країни виникла промислова. Так само свого часу відбувся перехід від рабовласництва до феодалізму, а потім — до капіталізму.
Сьогодні ми живемо в епоху штучного інтелекту та цифровізації, але податкові системи й економічні структури все ще ґрунтуються на застарілих принципах. Наприклад, досі домінує оподаткування прибутку підприємств — хоча за умов жорсткої конкуренції прибутковість знижується, а податкова база звужується. Та уряди все ще відкидають ідеї на кшталт податку на виведений капітал, бо «це ризиковано». Тобто світ змінюється, а держави часто не встигають адаптуватися.
Економісти радять, але більшість інструментів і досі не протестовані в реальності. Ось, наприклад, Естонія запустила програму e-Residency: ти можеш створити компанію онлайн із будь-якої точки світу, а держава обслуговує тебе дистанційно. Уже понад 100 тисяч людей скористалися цією можливістю — серед них і українці.
Португалія — це окрема цифрова віза з чіткими податковими умовами і привабливим середовищем: клімат, стиль життя, спільнота. Тамтешня політика спрямована на залучення людей, які привозять із собою дохід.
Хорватія видає цифрову візу з правом легальної роботи на рік — із мінімальними податковими вимогами. І, в принципі, це працює.
Водночас не всі спроби успішні. Наприклад, у Малайзії побудували ціле кібермісто — Cyberjaya. Але, попри інфраструктуру й клімат, айтішники туди масово не переїхали. Це доводить: головне — не бетон і дороги, а загальна якість життя. Цифрових кочівників ставатиме дедалі більше, і вони шукатимуть не лише податкові переваги, а й комфорт, свободу, спільноту.
І нарешті — податкова система важлива, але вона не єдиний критерій. Наприклад, у в деяких нафтових країнах Близького Сходу немає класичних податків для місцевих мешканців, але надзвичайно дорогий державний інтернет. В Україні ж він традиційно непропорційно дешевий. Це ще раз показує: вибір країни залежить від сукупності факторів, а не лише від ставки податку.
— Чи має держава розробити окрему стратегію для тих українців, які працюють дистанційно з-за кордону й поступово втрачають зв’язок із країною?
Михайло Колісник: Так, держава має визнати цю категорію як окрему аудиторію й сформувати для неї спеціальну політику. Ідеться не про обмеження чи покарання, а про інструменти мотивації — щоб ці люди з часом захотіли повернутися, інвестувати, підтримати країну.
Є важливий макроекономічний аспект. Однією з причин падіння внутрішнього споживання в Україні є не лише війна чи бідність, а й масовий від’їзд людей, які потенційно могли би бути активними споживачами. Це впливає на ВВП. Ми не маємо прагнути зростання за рахунок випадкових припливів, як це сталося, наприклад, у Грузії після приїзду росіян, які бігли від мобілізації. Україні потрібна системна економічна політика — в тому числі щодо тих, хто зараз фізично за кордоном, але потенційно готовий бути частиною нашого майбутнього.
— Якби ви могли сформулювати першочергові кроки, які держава мала б зробити, щоб адаптувати податкову систему до реалій мобільної цифрової економіки — що б ви порадили?
Михайло Колісник: Насамперед варто переглянути всю систему — зокрема податкову — так, щоб вона не залежала від фізичного місця реєстрації платника. Сьогодні, щоб зареєструватися ФОПом, потрібно вказати, де саме ти працюєш. Але більшість і так зазначає «по Україні», бо всі розуміють: у сучасному світі складно залишатися прив’язаним до конкретної локації.
Україні потрібна нова категорія платників — умовно кажучи, location-independent workers. Не обов’язково називати їх «цифровими кочівниками», але суть одна: це мобільні фахівці, які працюють онлайн і мешкають у різних країнах. Для них варто створити окремий податковий режим — можливо, за аналогією з третьою групою ФОП або на базі елементів «Дія.City».
І — що ключове — держава має чітко пояснити, що ці громадяни отримують натомість. Податки — це не кара, а форма взаємної відповідальності. Наприклад, консульський захист за кордоном — це послуга, яка фінансується з бюджету. Якщо людина розуміє, за що вона платить, і бачить реальну віддачу, вона з більшою готовністю підтримуватиме свою країну — навіть дистанційно.
Один із практичних інструментів — електронні угоди про добровільну сплату податків. Це може бути формалізована домовленість між громадянином і державою, укладена швидко, прозоро, без бюрократії — з чіткими зобов’язаннями обох сторін.
Також Україна могла б запропонувати цифрово зручний і прозорий механізм для своїх громадян за кордоном, який дозволяв би їм залишатися податковими резидентами та легально підтримувати країну. Щоб він був ефективним, варто пов’язати його з угодами про уникнення подвійного оподаткування та адаптувати до нових форматів зайнятості.
І, зрештою, потрібно подбати про післявоєнну стратегію повернення: зробити так, щоб фахівці, які мають дохід, експертизу й бажання інвестувати, розглядали Україну як привабливу країну для життя й бізнесу. Щоб вони хотіли вкладати гроші, створювати тут робочі місця, розвивати економіку — а не асоціювали державу лише з податковими ризиками.
У підсумку мова йде не лише про розмір податкових ставок чи формальні параметри системи. Ключовим фактором має стати передбачуваність, прозорість і раціональність державної політики щодо громадян, які працюють дистанційно з-за кордону. Якщо держава пропонує зрозумілі умови, гарантії й ефективні сервіси — це створює стимули для легальної участі у системі. Саме так формується довгострокова податкова база, яка не залежить від фізичних кордонів, але підтримує економіку й державні інституції в нових реаліях.
Підписуйтесь на Перший Бізнесовий в Telegram і Facebook і читайте найважливіші і найсвіжіші новини першими!
Стрічка новин 
